16 березня 1882 року в місті Харкові народилася Христина Алчевська, яка свого часу стане відомою українською письменницею, драматургинею, поетесою і педагогинею.

Христя була наймолодшою дитиною в сім’ї Алчевських. Батько був відомим громадським діячем, людиною передових поглядів, мати ж була не менш відомою діячкою народної освіти, організаторкою просвітницької праці серед робітників і селян. Атмосфера сім’ї, де окрім Христини було ще чотири брати і сестра, була сповнена любові до народного слова, звичаїв і обрядів, поваги до традицій. Це виховало у малої дівчинки потяг до прекрасного, сформувало її естетичні смаки, які визначили шлях у подальшому житті.

Хист до писання проявився з ранніх літ. У 10 років разом з подружками видавала рукописний дитячий журнал під назвою “Товариш”, там вона публікувала свої вірші та оповідання. І вже з того часу ні на мить не відкладала письменницького пера. Щораз удосконалюючи українську мову, щоб мати змогу передати словом те, що так вирувало на серці, разом з тим опановуючи нову і складну техніку французького вірша. Христя, як і молодь того часу, захоплювалася творами російських, слов’янських і західноєвропейських культур.

Закінчивши гімназію, Христина поїхала до Парижа. Щоб вдосконалити свої знання продовжила навчання на вчительських курсах у Сорбонні. Через рік повертається до рідного міста, де працює викладачкою французької мови і, попри заборону, читає учням українські книжки. І планує створити для школи новій підручник з української літератури.

Друкуючись в періодичних виданнях і художніх альманахах, Алчевська у 1905 році надіслала до однієї київської газети революційний марш “Боротьба”, який починався закличними словами “Гей, на бій, за нами встануть”. За класикою жанру, рукопис потрапив до рук жандармів. Вони, не гаючи часу, нагрянули до квартири Алчевських, перевернули все догори дриґом, але більше нічого не знайшли.

Саме мати відкрила Христині глибину вітчизняної та світової літератури та мистецтва.

Дебют Христини Алчевської відбувся у листопаді 1905 року. У газеті “Хлібороб” було опубліковано поетичне звернення “До дітей мого краю”. Тоді вона працювала викладачем української та французької мов у середніх і вищих навчальних закладах Харкова. Саме в той період було написано низку творів українською і російською мовами. В них відбивалися настрої та сподівання демократичної інтелігенції, засуджувалися соціальна нерівність і національний гніт.

Вірші друкувалися майже в усіх періодичних українських виданнях: “Хлібороб”, “Рідний край”, “Літературно-науковий вісник”.

Творчість Христини припала на епоху соціальних потрясінь і напружених ідейно-естетичних суперечок і розбіжностей в літературному середовищі. Її друзями за листуванням були Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Михайло Павлик, Василь Стефаник, Олександр Олесь.

Політика придушення розвитку українського народу внесла стійке переконання письменниці в тому, що українці як нація просто приречені, Російська імперія зітре своєю денаціоналізацію всю українськість. Порятунок вбачався лише в об’єднанні Східної й Західної України під Австро-Угорщиною. Адже австрійський уряд був щедрий на обіцянки, зокрема, створення національної автономії.

По собі Христина лишила велику спадщину творів. За десять літ опублікувала 11 збірок, серед них – “Туга за сонцем” (1907), “Сонце з-за хмар”, “Пісня життя” (1910), “Вишневий цвіт” (1912), “Пісні серця і просторів”, “Моєму краю” (1914), “Спомини” (1915), “Мандрівець” (1916) та інші. Остання, дванадцята збірка вийшла 1922 року в Польщі.

Всі рядки її праць пронизані тривогою за долю Батьківщини і всього світу. Самотність і беззахисність людини в суспільстві. Возвеличення подвигів борців за свободу, шана майстрам літературного мистецтва, оспівування природи і краси навколо, а також піднесені глибокі інтимні переживання.

Христині геть не щастило у стосунках з чоловіками. Мала довготривалі стосунки з одним, але той був одружений. Розірвати шлюб хотів, але, маючи психічнохвору дружину, не зміг так вчинити. Тим паче в ті часи закон забороняв розлучення через нестабільний психоемоційний стан одного із подружжя.

Найкраща подруга Ольга Кобилянська не розуміла тих сердечних митарств Алчевської. “Мене мучить одна Ваша фраза: “Та же в нього є уже жінка, Христю!” – дорікала вона в листі Ользі. – А чому жінка повинна заважати праву любити й не обманювати себе й іншу? Ба, коли це не примушує її страждати й вона не свідома навіть свого “я”? Чи повинна я з-за неї та через ню гинути?”. Хоча трохи згодом, уже писала інше, що жінка може жити самітно. Жіноча душа як скарб, і не може належати нікому, особливо чоловікам. Їх вона назвала легковажними створіннями, які ганяються за обіймами перших-ліпших жінок. Все життя вона лишалася самотньою.

З Кобилянською їх зв’язувала давня дружба. Їх познайомили, коли Ольга перебувала в тяжкій депресії через нищівну критику своїх творів. Відрекомендували 20-річну Христину як “щось молоденьке й миле, але нічим іншим не визначне”.

Кобилянська все одно пройнялася симпатією до найменшої Алчевської. Називала її “білою мевою” – чайкою. Але до її літературних спроб ставилася не серйозно і постійно радила переходити від віршів до прози.

Втративши за три роки двох братів і матір, Христина не пише – не в змозі побороти тугу за рідними. І тільки через два роки виходить збірка “Clematis”. Згодом світ побачила поема про паризьку комунарку “Луїза Мішель”, яка була списана з реальних подій. Ця робота розпочала новий виток творчості на революційно-історичну тематику. Заприятелювала з різними письменниками. Листувалася з Анрі Барбюсом.

У 1930-х роках намагалася виїхати до Франції, але потім відмовилася від такої думки. Хоча в ці часи Христині було дуже скрутно. “Посади я не маю і нізвідки грошей не дістаю, – писала в травні 1930-го літературознавцеві Миколі Плевако, прохаючи пришвидшити виплату гонорару за двотомник її творів. – Майте ж на увазі, що я – не установа, тому ждати не можу, а жива людина, що їсти хоче!”. Двотомника так і не видали.

Восени 1931 року на вокзалі Христині Алчевській затиснуло одяг, і поїзд протягнув жінку вздовж перону. Серце не витримало такого стресу і невдовзі після того зупинилося назавжди.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.