Дворушники: Вони вже давно серед нас (ІІІ)

В’ячеслав Васильченко. Дворушники: Вони вже давно серед нас (ІІІ). Ілюстрація: Slavic mythology. Volkolak. Art by Vasylina

Продовження другої частини. Частину першу читайте тут. 

Вовча зовнішність оберненого робила його злим і хижим, однак внутрішньо він залишався людиною на відміну від вродженого вовкулаки з його вовчою природою. Зачарований вовкулака постійно прагне знову стати людиною. Він не харчується, як вовк, а вишукує людської їжі. Зустрівшись із людиною, не демонструє “вовчої” поведінки, не кидається на зустрінутого, а тільки жалібно дивиться в очі й навіть може плакати. Зачарований вовкулака живе у вовчій подобі доти, доки не буде відчарований. Відомі кілька способів відчарування: “витрушування” з вовчої шкури, переведення через хомут, магічне биття (“доки шкура не лусне”), розірвання мотузка, що завжди є на шиї у вовкулаки, називання імені людини, перетвореної на вовка. Також знімають із себе пояс, нав’язують на ньому вузлів, супроводжуючи за кожним разом фразою “Господи, помилуй!”, а потім одягають на вовка. Тоді шкура спадає сама, а вовк перетворюється на людину.

Коли згадують про вовкулаків, не обходять увагою й таке явище, як лікантропія (гр. “lycos” – “вовк” і “anthropos” – “людина”). У психіатрії таку офіційну назву має хвороба, нервовий розлад (божевілля), який характеризується вірою хворих у те, що їх перетворено чи вони можуть перетворюватися на вовка (або інших тварин). Людина уявляє себе вовком і демонструє “вовчу” поведінку.

Ця хвороба відома здавна. Її описували ще лікарі минулого: “Лихо починається, коли людину вкусить тварина. Через деякий час в укушеного з’являються перші симптоми: він боїться денного світла, занурення у воду, починає битися, наче скажений, кусати й крутитися. На його нерухомому обличчі спазми м’язів утягують губи й оголюють язик і зуби, з рота йде піна. Хворий видає жахливі гортанні звуки” (Йозеф Клавдій Роугемонт, 1798 рік).

Австрійське містечко Візеншафт (1921 рік). Японська дівчина демонструє одержимість образом лисиці. Трохи згодом вона почала поводитися, наче лисиця. У її дітей лікарі констатували ознаки вовчої лікантропії.

Америка. Учений Річард Нолл описав десятки сучасних випадків, коли хворі люди уявляли, що вони – тварини (з-поміж них – і невідомі). Зокрема, дослідник розповідає про одного молодого американця, який вважав себе котом, що живе в людському тілі. Хоч він мав престижну роботу й мешкав у комфортних умовах, практично весь вільний час присвячував контактам із котами. Доходило навіть до полювання на мишей. Цієї манії його не змогло позбавити навіть інтенсивне лікування упродовж кількох років.
Зафіксовані випадки, коли поряд із вовками, лисицями й кроликами люди уявляли себе птахами. Так, відома розповідь про хворого, який “швидко махав крильми” й “дзьобав” їжу. Учені припускають, що лікантропи-“хижаки” можуть убивати людей, а також поїдати їх після цього.

Як вважається, стати лікантропом можна шляхом використання магії (коли перевертня проклинають), після укусу іншого перевертня або генетично (в результаті народження від хворого на лікантропію). Для двох останніх випадків характерна невиліковність. Однак часто ознаки лікантропії виявляються не відразу. Захворювання може «спати» в людині дуже довго й показати себе в якихось несподіваних, незвичних умовах (сонячне затемнення, парад планет, смертельна небезпека тощо). Такий перевертень починає демонструвати надзвичайну агресивність, жорстокість. Він раптово спалахує гнівом, хворобливо реагує на різкі звуки, втрачає сон, починає багато їсти, невідомо через що турбується, стає підозріливим, показує інші ознаки неприродної поведінки. Люди-вовки не хворіють, не піддаються старінню, їхні рани заживають дуже швидко. Щоб убити такого перевертня, треба пошкодити серце або мозок (відрубання голови, тяжке поранення в груди, задушення та інші способи, що призводять до кисневого голодування). Повір’я розповідають про страх лікантропів перед сріблом.

Нещодавнє відкриття генетичного “синдрому лікантропії”, звісно, досить серйозно руйнує весь той містичний ореол, таємничий шарм, який витворився в легендах упродовж багатьох століть. Однак людина, одвічний невиправний романтик, досі вірить у те, що таємничі люди-вовки й нині можуть переслідувати свою жертву в опівнічному лісі, осяяному місяцем у повні.

На захист людей від вовкулаків ставали “ярчуки” – особливі собаки, що мали дуже велику силу й вовчі зуби. Формула їхньої появи жорстока: коли самиця наведе цуценят, треба її і всіх їх перебити, залишивши всього одну самку з новонароджених. І робити так цілих дев’ять поколінь. І лише дев’ята самка наведе ярчуків.

Як уже згадувалося, фольклорний мотив вовкулацтва постав на досить потужному ініціаційному підґрунті, до якого в процесі імітації смерті та воскресіння входять ідеї обміну душею (чи життєвою енергією), який відбувається між людиною й тотемним божеством. Одягання ініціантів у вовчі шкури, здійснюване під час обряду, мало символічне значення: посвячуваний перевтілювався у тварину-тотем. Вірили, що в результаті він одержував як дарунок силу й надприродні вміння.

Фольклорний образ людини-вовка має значне поширення в міфологічних системах багатьох народів. У ньому вчені виявляють виразні сліди войовничих воїнів-професіоналів із їхнім поклонінням вовку, відомих індоєвропейській традиції, що характеризується наявністю спеціальних військових загонів, сформованих із таких воїнів. Українській усній творчості знайомі легенди, героями яких виступають козаки-вовкулаки, що в сутужній ситуації могли, ставши вовками, втікати від ворожих загонів. Українська народна уява чаклунські здібності приписувала й легендарному кошовому отаману запорожців Іванові Сірку. Його фольклорний образ багато в чому має ознаки індоєвропейських міфічних вождів, які володіли магічною силою й перевертницькими вміннями. Дослідники звертають увагу на прізвисько отамана. Його Сірко отримав на Січі згідно із запорозьким звичаєм. Воно характеризується вовчо-собачим походженням (відомо, що “Сірками” в Україні часто називали собак). Традиційно у слов’янському фольклорі за вовком закріплено епітет “сірий”.

Аналогами вовкулаки виступають “вервольф” (німецьке Werwolf і англійське werewolf, утворені від давньогерманського wer – “людина” і wolf – “вовк”), “loupgarou” (у французів), “hombre lobo” (іспанці), “lupo mannaro” (Італія), португальський “lobisomem”, “faunus ficarius” (давні римляни), “мардагайл” (вірмени).

Давні германці вірили, що вервольфи ночами рискають околицями, нападаючи на людей і свійських тварин та вбиваючи їх. Пізніше в християнських легендах вервольфів почали зображати членами зграї вовків-перевертнів. Такі зграї очолював сам диявол. Уночі вони здійснювали набіги, знищуючи на своєму шляху все живе.

В інших культурних традиціях “дублерами” вовка виступають також хижаки. Зокрема, тигр (Ост-Індія), ягуар (Південна Америка), лев, гієна (Африка) тощо. Цікаво, що легенди про людей, які перетворюються на тварин, мають багато спільного навіть у деталях.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.