Дворушники: Вони вже давно серед нас (ІІ)

В'ячеслав Васильченко. Дворушники: Вони вже давно серед нас (ІІ). Ілюстрація Інокентія Коршунова з книги
В'ячеслав Васильченко. Дворушники: Вони вже давно серед нас (ІІ). Ілюстрація Інокентія Коршунова з книги "Казки Лірника Сашка"

Продовження. Частину першу читайте тут.

За науковими версіями, ритуальне “перетворення” учасника ініціаційного обряду на вовка супроводжувалося низкою магічних дій. Ініціант одягав шкуру вовка, підперезувався поясом, зав’язував на ньому магічні вузли. Усе це відбувалося паралельно з уживання наркотичних і п’янких речовин, ритуальними танцями й відповідними замовляннями. Існує думка, що ритуальне одягання шкури тварини уявно перетворювало молодого воїна на звіра. У цьому полягала основна ідея військової ініціації. Після проведення обрядодії поведінка юнака радикально змінювалася. Він демонстрував тваринну агресивність і робився схожим на скаженого звіра. Так відбувалося заперечення належності молодого воїна до людського роду. Обрядово перетворюючись на звіра, посвячуваний позбавляв себе залежності від будь-яких людських законів та звичаїв, що діяли в певному племені.

В історії української культури образ вовка (вовкулаки) належить до найбільш яскравих. У фольклорі він узагалі вважається найпопулярнішим серед зооморфних образів. Про вовкулаків створено чимало легенд, у яких розповідається, що вовки навчають вовкулаків своїх умінь і звичок. При цьому підкреслюється, що для людей вовкулаки – створіння шкідливі, оскільки можуть душити худобу, хоч і не їдять її.

З незапам’ятних часів вовки були незмінними учасниками життя українців, досить широко побутуючи в природному середовищі. Наші пращури здавна помічали виразні риси вовка: жорстокість, сміливість, швидкість, рухливість, абсолютний тонкий слух, розум, мужність, схильність до родинного життя. Ці сміливі та підступні тварини несли значну небезпеку. Тому становлення культу вовка бачиться процесом цілком закономірним.

Культурний мотив перетворення людини на вовка на території України дуже поширений. Персонажі-вовки (зокрема й Залізний Вовк), а також герої-богатирі, народжені від собак (Сученко, Сучич), фігурують в українських чарівних казках і легендах.

Та й загалом у всіх слов’янських віруваннях вовк уважається центральним і найбільш міфологізованим. У деяких культурних традиціях вовк (собака) пов’язаний зі світом мертвих, із нечистою силою. Так, у віруваннях південних слов’ян зафіксовано, що небіжчик-упир, який воскрес і вибрався з могили, постає в образі вовка, а в українських віруваннях він стає собакою. У народі ходять про це різні розповіді. Так, за однією, під час ворожіння про нареченого (Полтавщина) дівчина з паличок зробила місток і перед сном поклала його під голову. У сні через той місток перейшов вовк. Через певний час дівчина померла.

Словом “вовк” (“vlk”) чехи евфемістично називають чорта. Поляки вірять, що вовком стає диявол. Вовка співвідносять зі злим духом у македонському фольклорі. В українській культурній традиції чорт може перекидатися на білого хорта. Вовк – це чортів кінь, на якому їздить кума чорта – відьма, що може перетворюватися на “білу сучку”. Згідно з повір’ями південних слов’ян, вовк перебуває у зв’язках із вампірами та упирями (нечистими істотами). Їхні назви промовисті: вълколак, върколак (болг.), вукодлак (серб. і хорв.), volkodlak (словенськ.). У східних і західних слов’ян цих нечистих співвідносять із вовками-перевертнями (укр. вовкулак(а), білор. ваўкалак (а), рос. волколак (а), пол. wilkołak, чес., словац. vlkodlak, в.-луж. wjelkoraz).

Тридцять сьомий параграф “Хетських законів” юридично закріплював статус “вовка” за нареченим, що згідно зі шлюбнообрядовими канонами викрадав жінку. “Вовком” у давніх греків і давніх ісландців уважалася людина, яка здійснювала убивство за особливою ритуальною формою.

Давньослов’янська і давньобалтійська культурна традиція містить глибоко вкорінений мотив перевтілення людини у вовка. Це дає їй чудодійну силу та особливий статус віщуна. Зв’язки зі згаданою традицією також демонструє наявність у ряду народів, так би мовити, “вовчих імен”. В українців, білорусів і росіян – це Вовчик (побутовий варіант імені Володимир), у сербів – Вук, у німців Вольфганг.

Багато індоєвропейських і тюрко-монгольських племен мали назви хижаків (особливою популярністю тут користувався вовк). Їхня міфологія виводила їх від міфічного твариноподібного Пращура (засновника роду, тотема). Ритуальне перевтілення в тотемічну тварину сприймалося архаїчною людиною як акт нового творення: відбувалося повернення до початкового моменту виникнення роду, що гарантувало йому відновлення та продовження.

Як уже згадувалося, образ вовкулаки являє собою класичний зразок перевертництва. У ньому знайшла втілення найвища форма зміни зовнішнього вигляду. Вовкулаки – це дворушники, істоти, що ведуть подвійне існування, оскільки можуть бути то вовком, то людиною. Архаїчна людина вірила, що вовкулака має два серця (людське й вовче), дві душі (людську й демонічну). Загалом же, число “два”, як відомо, вважається “нечистим”, бісівським. За слов’янськими віруваннями, вовкулака може з’їдати сонце або місяць, що призводить до затемнення. Виразна ознака вовкулаки – вовча шкура. Він може ревіти вовком.

Вовкулаки поділяються на вроджених і зачарованих (обернених). Перші з’являються як покарання для батьків, які не утримуються від статевих зв’язків перед святами й постами або працюють у свято. Також вовкулака може народитися в матері, яка під час вагітності побачить вовка або з’їсть м’ясо тварини, роздертої ним.

Вроджений вовкулака – це чаклун. Вовчий образ прибирає, коли захоче. Удень він – звичайна людина, проте коли настає ніч, перевтілюється у вовка. Для цього перекидається кілька разів через голову або перестрибує в лісі через криву деревину. У вовчій подобі йде до лісу, пристає до зграї справжніх вовків і проводить із ними нічний час, живучи їхнім життям. Такий період може тривати скільки завгодно. Перед світанком повертається до людського життя. Щоб знову стати людиною, вовкулака-чаклун тричі перестрибує через дерево. Ця обрядодія символізує подолання межі між двома світами – лісовим (потойбічним) і світом людей. Існувало вірування, що вроджений вовкулака під пахвою мав місце, в якому з’єднувалися краї шкіри. З нього шкіру вивертали, щоб здійснити перевертництво.

Зачарованими вовкулаками стають прості люди. Вовками їх робили за допомогою чаклунства.

На вовкулаків можуть перетворювати через образу. Тоді таке перетворення виступає як помста. Або з корисливою метою, щоб у вовчій подобі досягти певної мети. Чаклун, що здійснив перевертництво, визначав, скільки зачарованому бути вовком. Такий вовкулака живе у вовчій зграї, але серед вовків він може бути тільки один. Справжні вовки харчуються м’ясом, а вовкулака одержує від них кров здобичі. Якщо зачарованому вовкулаці вдається загризти вовка, він знову стає людиною. Відчарованого вовкулаку знову зробити вовком неможливо.

Щоб перетворити людину на вовка, чаклун одягає на неї вовчу шкуру. Ця обрядодія супроводжується шепотінням відповідних слів, у яких зосереджується головна магічна сила. Одягання шкури може замінюватися підпоясуванням ременем або підкладанням під хатній поріг скрученого пояса. Достатньо переступити через цей пояс – і людина ставала вовком.

Роз’єднання чаклунського пояса (коли він, наприклад, перетирається чи розривається) приводить до перетворення оберненого вовка на людину. Це ж саме трапиться, коли пояс розірвати.

З легенд відомі випадки, коли на вовків перетворювалися наречений і наречена на весіллі (тоді говорили “весілля вовками пустили”).

Далі буде

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.