Кримська-Лузанчук. Рефлексії на 130 річницю з дня смерті мандрівника

Миклухо-Маклай в Квінсленді (постановочна світлина), Австралія, 1880 рік

14 (2) квітня 1888 року.
“…Мій коханий помер у мене на руках. Лиш спробував зробити останній вдих — і кінець. Вечір, 20.15, мій Нільс відійшов у вічність. Я знала, що так станеться.
Пробула дуже довго біля нього. Ніколи він більше не подивиться на мене…”

22 (14) квітня 1888 року.
“Жахливий холодний день, сніжить. Зима мов повернулася. …один чоловік з Росії висловлює мені свої співчуття та хоче допомогти вибрати плиту з мармуру. Він не візьме за це грошей. Це для Нільса.
Я повинна зустрітися з імператрицею. Заради нього (Нільса). Вона цікавилася мною і дітьми”.

23 (15) квітня 1888 року.
“Отримала лист від принцеси… Також принесли лист від посла Англії”.

Це мереживо цитат із щоденника Маргарити Робертсон де Миклухо-Маклай. Чорне мереживо. Жінка втратила коханого чоловіка. Щоденникові записи скроплені сльозами. Вона не знає, як їй жити без Нільса. Без Миколи.

А втім, вона оговталася. Не була б то англійка і не була б то дружина мандрівника, яка на цей раз відпустила коханого у мандрівку вічністю.

Цитати із щоденника Маргарет використав волинянин Іван Корсак у своєму історичному романі “Запізніле кохання Миклухо-Маклая”, що побачив світ два роки тому. Познайомившись із автором, я планувала інтерв’ю з ним і все відкладала, відкладала… У 2017 році Іван Корсак відійшов теж у вічність.

На презентації роману про Миклухо-Маклая у вересні 2016 року в столиці Іван Корсак переконливо говорив про значущість вченого, який прославив Україну. А чи Україна тепер достатньо прославляє Нільса? Ми хоч знаємо, хто такий Микола Миклухо-Маклай Україні й українцям?

Миклухо-Маклай взимку 1886—1887 років, Санкт-Петербург.

Он імператриця російська знала. Українці прославилися в колишній імперії. І досі вже пострадянська імперія експлуатує славу іменитих українців. Можливо тому, що ми не дуже опираємося? Он і британська принцеса знала. Ну, можна припустити, що вона просто поспівчувала Маргарет, своїй землячці, яка рано втратила чоловіка. Але хто була б Маргарет, якби не Нільс?

Хоча сказати, що Миклухо-Маклаєм знехтувано взагалі, неприпустимо. Є чудовий грунтовний роман Олександра Іваненка “Дорогами Маклая”, написаний автором упродовж 1962-1984 років у мандрівках маршрутами вченого-дослідника. Тепер є щей  роман Івана Корсака, про який я згадала вище.

Чудову презентацію постаті вченого створили у спільному авторстві вчені-історики Микола Костриця і Василь Тимошенко — “М. М. Миклухо-Маклай і Україна” (книжка дуже хороша для першого знайомства з видатною людиною). Неоціненні і чисельні збірники праць про мандрівника, зокрема, матеріали наукових конференцій. Отже, науковий світ Миклухо-Маклая не забув.

Мене турбує, що більшість земляків ніяк не переймається існуванням великої людини в історії України. Бо пам’ять і є фундаментом отієї національної ідеї, про яку багато кричать політики і зрідка згадують звичайні люди. Так часто трапляється, що когось чи щось ми згадуємо лише задля політичних чи репутаційних бонусів.

На прикладі життя і діяльності великого вченого-гуманіста можна уявою моделювати потугу української людини в світовому контексті. Для прикладу, колись подвиг Юрія Гагаріна (росіянина) став релігією мрії у колишньому СРСР. Тисячі юнаків мріяли стати космонавтами. Яскравий подвиг однієї людини став імпульсом мрій і намірів мільйонів.

А як щодо Миклухо-Маклая, наприклад? Справжні масштаби його постаті ще не осягнені українцями. Скільки б юнаків мріяло стати мореплавцями, мандрівниками, вченими, схожими на нього. Якби його приклад був презентований і репрезентований достатньо у вітчизняній освіті, у кіно, у національній ідеї. А поле досліджень новітнім мандрівникам знайшлося б. Дарма, що всі землі і народи відкриті та вивчені.

Чи потрібно це нам? Звичайно. Бо це один із кроків до самодостатності.

Видатного вченого поховано у Росії. Свого часу українці забрали тіло Кобзаря, щоб поховати в рідній землі, як той і заповідав. Якби не зробили цього, то хто знає, як би тепер трактувався наш Пророк? Як би Росія викручувала нам руки та шантажувала цим фактом? Але зараз не про нього. То лише паралель. Бо в землі Росії поховано тисячі наших славетних земляків різних епох. Хоча б ось герої, що першими пішли у смертельний вир чорнобильської ядерної пожежі — вони теж назавжди в Росії.

Нехай вже. Нехай і Миклухо-Маклай там покоїться. Так склалося. Але ж ніхто не заважає кожному з нас визнати земляка своєю гордістю і гордістю нації.

Цю публікацію про Миколу Миклухо-Маклая я навмисне огорнула емоціями післявеликодніх настроїв. Зараз ще тривають поминальні дні.

Смерть робить рівними всіх. На тлі цієї рівності Миклухо-Маклай — один із нас. Колись юний Микола, начитавшись Ціцерона, записав у щоденнику його слова: “О, який прекрасний буде день, коли я виряджуся у божественне зібрання, приєднаюся до сонму душ і полишу оце стовписько нікчем!”.

Німецький натураліст Ернст Геккель зі своїм асистентом Миклухою-Маклаєм на Канарських островах, 1866 рік

Часто хворіючи у юності, майбутній учений бачив у смерті порятунок від труднощів і болю, притаманних життю. Але коли помер його батько, Микола переглянув свою філософію смерті. І про це він (який збіг!) згадав незадовго до власної смерті. Цей фрагмент роздумів Миклухо-Маклая дає у своєму романі Олександр Іваненко: “Коли помер батько, я зрозумів, що прекрасна не смерть, як досі я гадав під впливом деяких вихоплених з контексту та хибно витлумачених мною Ціцеронових висловлювань, а життя. Бо тоді втрата дорогої людини не будила б у нас ніякого горя; навпаки, люблячи цю людину і співчуваючи їй, ми тішилися б її упокоєнням. …хоч би як було людині важко, розпоряджатися своїм життям на власний розсуд вона не має права. А коли ця людина мисляча, створює чи спроможна створювати духовні або матеріальні цінності — то її життя належить усьому суспільству. Життя прекрасне тому, що тільки й воно творить прекрасне. У цьому його головна особливість…”.

Так, життя — прекрасна мандрівка. А ще й тому, що можна повторити, пройти хоча б уявно мандрівний шлях ученого, який пішов від нас 130 років тому, проте лишився тут своїми досягненнями.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.