Звідки енергія у “Чорного ворона”?

Ще десять років тому про стрічки за мотивами книжок українських письменників годі було й мріяти. Тепер, на щастя, це стало нормою. За романом Андрія Кокотюхи минулоріч Україна побачила “Червоного“. Нещодавно вийшов “Захар Беркут” за мотивами твору Івана Франка. А от 5 грудня вийшов у прокат фільм про боротьбу українців 1917-1922-х років – “Чорний ворон” за однойменним романом Василя Шкляра.

Українські герої один за одним з’являються на екранах, і це дуже тішить. Адже живемо у час усвідомлення, що українська історія не така вже й плаксива, як про неї розповідали в Союзі. А про те, що український дух справді незламний, як виявляється, є купа історичних підтверджень і фактів. І тема Холодного Яру – один із яскравих прикладів, які нині Україні дуже необхідні. Тому не дивно, що роман Василя Шкляра “Чорний ворон” (він же “Залишенець”) став свого часу бестселером, а його автор – одним із національних провідників сучасності.

Екранізація роману – це завжди вихід на новий рівень, адже беруться знімати фільми далеко не за кожним другим твором. З одного боку – це ризик, бо завжди знайдуться ті, хто казатиме, що, мовляв, твір краще. Але з іншого – це надзвичайно потужна популяризація і твору, і теми про яку в ньому йдеться. Адже, як показують реалії, тих, хто прочитає книгу значно менше, ніж тих, хто подивиться фільм.

Як на мене, кіномистецтво – це джерело катарсису. І він або виникає, або ні. Звісно можна довго вдаватись у деталі, шукати хиби й прискіпуватися до дрібниць. Але загалом, щоб фільм справив враження, він повинен бути цілісним, мати посил, а головне – енергію.

Фільм “Чорний ворон” піднімає бойовий дух і викликає почуття гордості. По-перше, захопливий сюжет: режисер показав якою запеклою була боротьба, і з якими труднощами стикалися повстанці на кожному кроці. Адже чекісти мали не тільки кількісну перевагу, були хитрими, а й намагалися знищити ворога психологічно. Як зазначав сам режисер Тарас Ткаченко, у Шкляра Чорний Ворон – герой статичний, а завданням фільму було показати те, як герой змінюється, що на нього впливає. І Ткаченку це вдалося.

Акторський склад дуже вдало добраний, адже всі грають на рівні. Найбільше хотілося б відзначити народну артистку України Наталю Сумську, яка показала глибину образу сліпої. Здивував Сергій Бабкін, насамперед своєю присутністю у цьому фільмі. Можливо, артист-актор у такий спосіб захотів зробити деяких патріотів лояльнішими до своєї творчості (адже час від часу його концерти зривають активісти).

Потішила любовна лінія і те, як режисер показав ніжність у стосунках між Вороном і Досею. Бойові сцени видаються напрочуд правдиво, а лейтмотивом через усю картину пролягав голос Василя Шкляра, який звучав по-особливому (впізнаваними наголосами, унікальним тембром) та пробивав до мурах. “Нам своє робити” – пісня Святосалава Вакарчука та кадр, де красиві воїни на конях скачуть Холодним Яром, підкреслили ключові настрої фільму: “не ми, то наші діти здобудуть Україну”.

“Стрічка вийшла дуже вчасно! Коли знову в суспільстві панує дилема: боротися чи капітулювати?! Фільм застерігає від капітуляції голосом Василя Шкляра за кадром та самим сюжетом фільму. Хто піддався на “амнестію”, як тоді казали повстанці, той був знищений! Якщо не відразу, то через деякий час більшовицькою репресивною машиною! Між рядків і кадрів лунає попередження: “Не довіряйте ворогу!”, – коментує кандидат історичних наук Юрій Митрофаненко, який вже багато років досліджує тему Холодного Яру.

В одному з інтерв’ю режисер фільму Тарас Ткаченко зазначив, що перед зустріччю із Шклярем дуже переживав, адже робота над фільмом потребувала написання сценарію, який дещо відходив від книги. Однак, співпраця з письменником вдалася і, як бачимо, була плідною – далеко не кожному письменнику дають роль оповідача у фільмі.

Як зазначив сценарист Тарас Антипович, робота над сценарієм тривала близько чотирьох місяців – з червня до вересня 2018 року. Сценарист розповів, що у підготовці користувався такими джерелами, як книга Юрія Горліс-Горського, публікації історика Романа Коваля. Фахові історики консультували команду щодо костюмів. З’явились у фільмі й нові герої, такі як дядько Митрофан. “Митрофана ми ввели, щоб показати селянина, який вагається в доцільності боротьби”, – розповідає Тарас Антипович.

Не погоджуся з Ткаченком, який вважає, що це чоловічий фільм, бо в картині багато крові та смертей. Тут вже на колір і смак. Як на мене, не так і багато, і не такі вони вже й криваві. Приємно, що режисер підкреслив важливу роль жінки в ті непрості часи. Адже монахині Мотронинського монастиря були для холодноярців і прихистком, і частиною команди.

Фільм справді дуже енергетично наповнений. Після перегляду з’являється відчуття надії і розуміння, що все недарма, боротьба триває і на часі наш реванш, підґрунтя до якого готували десятки поколінь.

Останній бій повстанських отаманів