23 вересня 1872 року народилася велика українська оперна співачка Соломія Амвросіївна Крушельницька.

Майбутня примадонна з’явилася на світ у селі Білявинці (нині Бучацького району Тернопільської області) в родині греко-католицького священика, який походив із давнього українського шляхетського роду. Талант Соломії виявився дуже рано: вже у дитинстві вона співала українські народні пісні, а її голос привертав увагу силою і виразністю. В одинадцятирічному віці відбувся й перший публічний виступ – в хорі українського товариства “Руська бесіда” в Тернополі.

1893 року Соломія зі срібною медаллю закінчила Львівську консерваторію, і вже у травні того року дебютувала в опері Гаетано Доніцетті “Фаворитка” на сцені Львівського міського театру (нині Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької). Львівська газета “Діло” так оцінила її виступ: “Голос видатний, отже, навіть для більшої сцени відповідний, свіжий, металічний, м’який, з прекрасною ліричною барвою… До ефекту причинилися немало хороший вигляд, чудові костюми. Симпатії публіки знаменувалися рясними оплесками і викликуваннями”.

Восени Соломія вирушила до столиці світової опери – Мілану. Там вона навчалася у професорів Креспі (спів) і Конті (драматична гра і міміка). Наступного року повернулася до Львова і підписала контракт із оперним театром. Протягом наступних років співала у всесвітньо відомих операх “Фауст” Шарля Гуно, “Аїда” і “Трубадур” Джузеппе Верді, “Манон Леско” і “Мадам Баттерфляй” Джакомо Пуччіні, “Лоенгрін” і “Валькірія” Ріхарда Вагнера. Їздила з гастролями до Одеси, Кракова, Трієста, Кремони. 1897 року п’ять місяців гастролювала Південною Америкою. В далекому чилійському Сантьяго на неї чекав справжній тріумф. За чилійським звичаєм, на знак найвищої пошани і почестей в театрі випустили білих голубів.

Восени 1898 року Соломія Крушельницька стала примадонною Варшавського Великого театру. Але, досягши світової слави, не забувала про свою Батьківщину. Майже щороку давала концерти у Львові, Станіславі, Тернополі, Бережанах, Коломиї, Стрию, Збаражі, Чернівцях. Багато спілкувалася з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Миколою Лисенком, Ольгою Кобилянською, Андрієм Чайковським. Видатний композитор Микола Лисенко навіть присвятив їй три своїх романси.

У листопаді 1899 року Крушельницька виступала перед родиною російського царя Миколи ІІ. Вона завершила виступ виконанням українських народних пісень. На запитання імператора, якою мовою вона співала, з гідністю відповіла: “Це пісні мого народу, українського народу”.

На початку XX століття Соломія Крушельницька продовжувала активно гастролювати – Париж, Санкт-Петербург, Буенос-Айрес, Брешія, міланська “Ла Скала”… Газетярі перевершували один одного у компліментах на її честь: “Неперевершена навіть у деталях”, “її влада на сцені є цілковитою”, “бездоганна у всьому, як у манерах. так і в дикції, як в драматичній інтонації, так і в музичному багатослів’ї”, “найвище благородство і чудовий талант”, “краса рухів, гідність у поведінці, впевненість інтонації”, “голос драматичний у вимові, інтонації і м’який у звучанні, відшліфований до блиску вишуканим мистецтвом”. На одній сцені з нею співали Енріко Карузо і Федір Шаляпін. При цьому світове визнання аж ніяк не змінило її характер. Близька подруга Крушельницької, аргентинська піаністка Негріта де П’яцціні згадувала: “Вона була настільки простою в особистому житті, наскільки великою на сцені”.

19 липня 1910 року Соломія вийшла заміж на Чезаре Річчоні – італійського адвоката і поціновувача мистецтв, мера міста В’яреджо (провінція Лукка, Тоскана, Італія). Чоловік був старшим від неї на дванадцять років. Подружжя оселилося у В’яреджо, але Крушельницька продовжувала співати і гастролювати. Прізвище чоловіка вона не взяла, однак дещо змінила своє на італійський манер і підписувалася “Salomea Krusceniski”. Дітей у подружжя не було.

Перша світова війна призвела до вимушеної перерви у кар’єрі співачки та стала її особистою трагедією. Адже Італія воювала з Австро-Угорщиною, де перебували більшість її родичів і близьких. Після війни Крушельницька присвятила життя камерній концертній діяльності. Гастролювала Україною, країнами Західної Європи й Америки.

1938 року помер чоловік Крушельницької, Чезаре Річчоні. У серпні 39-го вона залишила В’яреджо і поїхала до Львова – відвідати родичів. Навіть не уявляла, що в Італію більше не повернеться… Спалахнула Друга світова війна. Радянські війська за пактом Молотова – Ріббентропа захопили Західну Україну. Нова влада націоналізувала львівський будинок Крушельницької, залишивши їй тільки квартиру на другому поверсі. Взимку 1940 року вона впала на вулиці й зламала ногу, а після одужання не могла ходити без ціпка.

На схилі років Соломія Крушельницька жила в умовах матеріальної скрути. Її не випускали з СРСР, але й не давали радянського громадянства. Зрештою, громадянство вона таки отримала, але була змушена відписати на користь СРСР свою віллу у В’яреджо. Радянські дипломати одразу продали віллу, а Крушельницька отримала тільки невелику компенсацію. Із труднощами вона влаштувалася працювати на кафедру сольного співу Львівської державної консерваторії – радянські бюрократи довгий час не могли знайти її випускний диплом 1893 року. А без диплома всесвітньо відома співачка не мала права працювати у консерваторії!

Як тут не згадати епізод з булгаківського “Майстра і Маргарити”, в якому Коров’єв-Фагот мовить біля входу до будинку письменників: “Чтобы убедиться в том, что Достоевский – писатель, неужели же нужно спрашивать у него удостоверение? Да возьмите вы любых пять страниц из любого его романа, и без всякого удостоверения вы убедитесь, что имеете дело с писателем”.

Лише в останні місяці життя Соломії Крушельницькій присвоїли звання професора і Заслуженого діяча мистецтв УРСР. Вона померла на 81-му році життя, 16 листопада 1952 року, і була похована на Личаківському цвинтарі, неподалік могил Івана Франка і Михайла Павлика.

У незалежній Україні на честь Соломії Крушельницької названо вулиці у багатьох містах, про неї знято низку документальних фільмів, створено три меморіальні музеї. Ім’я великої співачки має Львівський національний академічний театр опери та балету.

З’їзд поневолених народів, або спроба федералізувати Росію

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram