Золотий голос України – Соломія Крушельницька

Владлен Мараєв. Золотий голос України – Соломія Крушельницька. Фото з сайту wikimedia.org

23 вересня минає 145 років від народження великої української оперної співачки Соломії Амвросіївни Крушельницької.

Майбутня примадонна з’явилася на світ у селі Білявинці (нині Бучацького району Тернопільської області) в родині греко-католицького священика, який походив із давнього українського шляхетського роду. Талант Соломії виявився дуже рано: вже у дитинстві вона співала українські народні пісні, а її голос привертав увагу силою і виразністю. В одинадцятирічному віці відбувся й перший публічний виступ – в хорі українського товариства “Руська бесіда” в Тернополі.

1893 року Соломія зі срібною медаллю закінчила Львівську консерваторію, і вже у травні того року дебютувала в опері Гаетано Доніцетті “Фаворитка” на сцені Львівського міського театру (нині Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької). Львівська газета “Діло” так оцінила її виступ: “Голос видатний, отже, навіть для більшої сцени відповідний, свіжий, металічний, м’який, з прекрасною ліричною барвою… До ефекту причинилися немало хороший вигляд, чудові костюми. Симпатії публіки знаменувалися рясними оплесками і викликуваннями”.

Восени Соломія вирушила до столиці світової опери – Мілану. Там вона навчалася у професорів Креспі (спів) і Конті (драматична гра і міміка). Наступного року повернулася до Львова і підписала контракт із оперним театром. Протягом наступних років співала у всесвітньо відомих операх “Фауст” Шарля Гуно, “Аїда” і “Трубадур” Джузеппе Верді, “Манон Леско” і “Мадам Баттерфляй” Джакомо Пуччіні, “Лоенгрін” і “Валькірія” Ріхарда Вагнера. Їздила з гастролями до Одеси, Кракова, Трієста, Кремони. 1897 року п’ять місяців гастролювала Південною Америкою. В далекому чилійському Сантьяго на неї чекав справжній тріумф. За чилійським звичаєм, на знак найвищої пошани і почестей в театрі випустили білих голубів.

Восени 1898 року Соломія Крушельницька стала примадонною Варшавського Великого театру. Але, досягши світової слави, не забувала про свою Батьківщину. Майже щороку давала концерти у Львові, Станіславі, Тернополі, Бережанах, Коломиї, Стрию, Збаражі, Чернівцях. Багато спілкувалася з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Миколою Лисенком, Ольгою Кобилянською, Андрієм Чайковським. Видатний композитор Микола Лисенко навіть присвятив їй три своїх романси.

У листопаді 1899 року Крушельницька виступала перед родиною російського царя Миколи ІІ. Вона завершила виступ виконанням українських народних пісень. На запитання імператора, якою мовою вона співала, з гідністю відповіла: “Це пісні мого народу, українського народу”.

На початку XX століття Соломія Крушельницька продовжувала активно гастролювати – Париж, Санкт-Петербург, Буенос-Айрес, Брешія, міланська “Ла Скала”… Газетярі перевершували один одного у компліментах на її честь: “Неперевершена навіть у деталях”, “її влада на сцені є цілковитою”, “бездоганна у всьому, як у манерах. так і в дикції, як в драматичній інтонації, так і в музичному багатослів’ї”, “найвище благородство і чудовий талант”, “краса рухів, гідність у поведінці, впевненість інтонації”, “голос драматичний у вимові, інтонації і м’який у звучанні, відшліфований до блиску вишуканим мистецтвом”. На одній сцені з нею співали Енріко Карузо і Федір Шаляпін. При цьому світове визнання аж ніяк не змінило її характер. Близька подруга Крушельницької, аргентинська піаністка Негріта де П’яцціні згадувала: “Вона була настільки простою в особистому житті, наскільки великою на сцені”.

19 липня 1910 року Соломія вийшла заміж на Чезаре Річчоні – італійського адвоката і поціновувача мистецтв, мера міста В’яреджо (провінція Лукка, Тоскана, Італія). Чоловік був старшим від неї на дванадцять років. Подружжя оселилося у В’яреджо, але Крушельницька продовжувала співати і гастролювати. Прізвище чоловіка вона не взяла, однак дещо змінила своє на італійський манер і підписувалася “Salomea Krusceniski”. Дітей у подружжя не було.

Перша світова війна призвела до вимушеної перерви у кар’єрі співачки та стала її особистою трагедією. Адже Італія воювала з Австро-Угорщиною, де перебували більшість її родичів і близьких. Після війни Крушельницька присвятила життя камерній концертній діяльності. Гастролювала Україною, країнами Західної Європи й Америки.
1938 року помер чоловік Крушельницької, Чезаре Річчоні. У серпні 39-го вона залишила В’яреджо і поїхала до Львова – відвідати родичів. Навіть не уявляла, що в Італію більше не повернеться… Спалахнула Друга світова війна. Радянські війська за пактом Молотова – Ріббентропа захопили Західну Україну. Нова влада націоналізувала львівський будинок Крушельницької, залишивши їй тільки квартиру на другому поверсі. Взимку 1940 року вона впала на вулиці й зламала ногу, а після одужання не могла ходити без ціпка.

На схилі років Соломія Крушельницька жила в умовах матеріальної скрути. Її не випускали з СРСР, але й не давали радянського громадянства. Зрештою, громадянство вона таки отримала, але була змушена відписати на користь СРСР свою віллу у В’яреджо. Радянські дипломати одразу продали віллу, а Крушельницька отримала тільки невелику компенсацію. Із труднощами вона влаштувалася працювати на кафедру сольного співу Львівської державної консерваторії – радянські бюрократи довгий час не могли знайти її випускний диплом 1893 року. А без диплома всесвітньо відома співачка не мала права працювати у консерваторії!

Як тут не згадати епізод з булгаківського “Майстра і Маргарити”, в якому Коров’єв-Фагот мовить біля входу до будинку письменників: “Чтобы убедиться в том, что Достоевский – писатель, неужели же нужно спрашивать у него удостоверение? Да возьмите вы любых пять страниц из любого его романа, и без всякого удостоверения вы убедитесь, что имеете дело с писателем”.

Лише в останні місяці життя Соломії Крушельницькій присвоїли звання професора і Заслуженого діяча мистецтв УРСР. Вона померла на 81-му році життя, 16 листопада 1952 року, і була похована на Личаківському цвинтарі, неподалік могил Івана Франка і Михайла Павлика.

У незалежній Україні на честь Соломії Крушельницької названо вулиці у багатьох містах, про неї знято низку документальних фільмів, створено три меморіальні музеї. Ім’я великої співачки має Львівський національний академічний театр опери та балету.