Шкільне життя, що триває 11 років, на початку (десь до середини першого класу) здається цікавим і сповненим нових відкриттів. У третьому класі учні вже мріють про застуду, щоб мати змогу хоча б тиждень не ходити до школи. Класу з шостого ті, хто вже навчився прогулювати, відкривають для себе новий світ пригод у вигляді кінотеатрів і піцерій. У дев’ятому ж класі починаються перші нервові зриви від ДПА – зриви як у батьків, так і у дітей. Тож до 11 класу ті, хто витримав трьох репетиторів після семи уроків в дев’ятому, починають істерично готуватись до найстрашнішої події у житті – ЗНО.

Чим страшне ЗНО? У принципі це звичайне тестування, питання не в складності завдань. Тут стоїть питання у ставленні соціуму до результату виконання будь-яких завдань і до впливу суспільної думки на наші успіхи.

Мої батьки часто казали: не будеш гарно вчитися (тобто отримувати хороші оцінки, складати успішно іспити) – не вступиш до вишу. А я вчилася так собі, на трійки з мінусом. У дев’ятому класі мене відвели до репетитора з математики, він годину з піною біля роту пояснював мені щось математичне, а я кліпала очима та відчувала себе повним нулем. Єдиний спогад, що лишився від репетитора – від нього пахло дешевим одеколоном.

Так от, не вчитимешся – будеш прибиральницею. Це класика. І це неправильне твердження. Насправді діти хочуть учитися, адже до першого класу вони йдуть щасливі. А потім батьки разом із учителями повністю відбивають натхнення до навчання. Батьки чекають лише відмінний результат, прискіпуючись до оцінок нижче вісімки, вчитуються в зауваження вчителів у щоденнику. “Бігав на перерві”, “Закривав дівчат у туалеті”, “Дражнив завуча”. І молодець, скажу я. Якщо бігає, значить здорова й щаслива дитина, адже хвора, стомлена, голодна бігати не буде. Дитина, яка почуває себе нещасливою, тихо сидітиме в кутку. Тож зауваження можна перевести в категорію похвального. Міжгендерні баталії в школі – це чудово, хлопці вчаться спілкуватися з протилежною статтю методом спроб і помилок, намагаючись зрозуміти, як правильно спілкуватися з дівчатами. Дражнив завуча – це взагалі проблеми завуча, це гіперчутливе ставлення завуча до роботи. Це питання психологічного стану завуча. Ніщо, поготів діти, не може порушити внутрішню гармонію людини, якщо в неї в порядку психіка.

Отже, до 11 класу школа робить дітей закомплексованими та заляканими, не впевненими в своїх знаннях і без планів на майбутнє.

Як репетитор, що готує до ЗНО, цю статтю я пишу зараз, намагаючись показати, що саме відбувається з дітьми за пів року до тестів. У мене є учень, який щоразу говорить зі мною і ділиться своїми страхами не виправдати сподівання батьків. Він настільки боїться завалити ЗНО, що навіть боїться відповідати на питання в тесті, щоб не помилитись. Є різні діти: одні завзятіші та позитивні, інші постійно за все переживають.

Не здаси ЗНО – не виправдаєш сподівання батьків. Це жахливе твердження. Батьки любитимуть їх з будь-яким результатом ЗНО. Так, батьки витрачаються на репетиторів і дитина відчуває відповідальність за витрачені кошти. Дитина рік живе в страху, що не виправдає сподівання батьків і родичів. Батьки цього або не бачать, або ж навпаки це вітають.

Я читала листи учнів напередодні іспитів, де вони пишуть, що самогубство – це єдиний вихід. Страшно.

Батьки та вчителі змалечку втовкмачують у голови дітей, що оцінка – це важливо! Тож діти починають гнатися за результатом, порівнюючі себе з успішнішими однокласниками, розвиваючи в собі купу комплексів і проторюючи собі дорогу до психологів.

У гонитві за оцінками, діти не мають змоги навчитися насолоджуватися процесом. Адже насправді навчання – це цікаво. Уроки можуть бути не тільки пізнавальними, а й веселими, до уроків можна підійти творчо. Але в українських школах це не в моді. Учитель відтарабанив урок, тему уроку засвоїло п’ятеро з тридцяти в класі, інші отримали погані оцінки та пішли додому виправдовуватись перед батьками. Батьки зі свого боку, розповідаючи про неуспіхи дітей, виправдовуються перед своїми друзями та родичами. Коло замкнулося. І щоби розірвати його, одному з батьків одного разу потрібно сказати дитині:

“Мені байдуже, які у тебе оцінки в щоденнику. Я любитиму тебе з будь-якими оцінками. Якщо ти не здаси ЗНО, ми знайдемо заклад, в який беруть без результатів ЗНО. Якщо ти не вступиш до вишу, ми разом подумаємо, чим ти хочеш зайнятись. Я пишатимуся тобою, який би шлях ти не обрав”.

ЗНО – це не питання життя та смерті, це всього-на-всього тест, який необхідно пройти. Від результату не залежатиме щастя дитини. Діти у 17 років ще навіть не визначились, ким вони хочуть стати. ЗНО можна здавати у будь-якому віці, тож це взагалі не проблема. У багатьох розвинутих країнах не всі без винятку діти йдуть у виші.

Так багато людей у світі, яким Бог не дав дітей, тож будьте вдячними і цінуйте кожен момент, який ви переживаєте з вашими дітьми. Не накручуйте їх, не накручуйте себе та не звітуйте перед соціумом. Насолоджуйтесь батьківством.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram