Дійсність породжує сюжети для літератури, без якої та часом і не відбулася. Що, якщо одного разу дівчинка разом із бабусею та двоюрідною сестрою на початку 2000-х відвідає могили пращурів і там почує моторошну історію про дитячу гру, яка завершилася смертю? Якщо дівчинка достатньо вразлива та має письменницький хист, вона обов’язково виросте й напише про це роман. Мова про молоду письменницю Поліну Кулакову, авторку вже культових з-поміж молоді романів “Корсо” та “Я пам’ятатиму твоє обличчя” і про її третій роман “Дівчина, яку ми вбили”, який наразі є однією з найрозпродуваніших книжок в Україні.

Узагалі, хто сказав, що теперішнє покоління нечуйне, збайдужіле, що через переважне перебування в ірреальних світах соцмереж воно слабко знається на реальності? Знається, ще й як! Просто сучасна юнь кохається на темному. Таємних похмурих звивинах серця та душі, на жорстоких вчинках і не менш жорстких покараннях за них. Просто в літературі, жанр якої ми визначаємо як психологічний трилер, їй потрібні свої поводирі, які зналися б на таких самих відчуваннях дійсності й переходах від неї в інші світи та знов поверненнях, як і саме ХХІ сторіччя, унікальне саме таким, механічним, дещо роботизованим і дещо людським досвідом. Саме такою очільницею чогось середнього між класичним психологічним трилером і детективом, який авторка розгадує паралельно з читачем, і є Поліна Кулакова. Її вправність – майстер-клас легкості маніпулювання уявою читача. Задля цього існує герой Артем, що володіє правдою про історію з дівчинкою Лідою, яку вбив вогонь, але також – і люди, журналістка, що буцімто прибула до Артема, щоб здійснити дбайливий збір інформації та моторошна передісторія з кінця 1990-х – передісторія булінгу, жорстокості однокласників, безпорадності батьків Ліди, приречених на смерть із розпуки, та байдужості громадського суспільства.

Насправді книжка “Дівчина, яку ми вбили” – це гра з читачем, може, тому роман і набув такої шаленої популярності від початку продажу: він хоч і жорстоко, але грайливий, хоч і надумано, як усяка детективно-розслідувальна історія, але глибоко закорінений у своїй реалістичності. Сама історія з помстою від загробної дівчинки шляхом рук когось у неї закоханого, з прибуттям компанії в ліс поза забитим селом – досить банальна й примітивна, таких плодиться тисячі по всьому світові (із 17 книг видавництва “Дім Химер” це вже третій роман із заглибленням у ліс та особливі природні умови, що не дозволяють вижити головним героям). Однак, у принципі, майстерність автора й полягає в тому, щоб ми повірили саме в історію, розказану ним. І попри те, що ймення вбивці можна було б угадати з перших сторінок, що далі читач приймає детективну гру-сповідь, нав’язану Поліною Кулаковою, то менше ти довіряєш власним здогадам, муситимеш змиритися з аргументами авторки з Галичини та пройти цей шлях до кінця.

Не всі, але деякі історії достеменно починаються з нами в юності. Колись давним-давно, так давненько, що про це у вирі дорослого життя слід уже, певно, було би про це й забути, п’ятеро чудових галицьких хлопців, зіграли в жарт, який виявився смертельним для їхньої однокласниці. Дивно, але Ліда, яка померла, назавжди, здається, об’єднала парубків. Першим зникає рудий Святослав, практично не причетний до булінгу, але чи існують у цьому світі люди, абсолютно ні в чому не винні? На галявині Влад, із його вже всім набридлим досвідом АТО, досвідом не героя з передової, а так собі – досвідом, що перетворив парубка на першокласного алкоголіка, а не захисника Вітчизни. Паша, уже не герой, що прикидався Робін Гудом, в якого була закохана Ліда, а просто чоловік, айтішник, звичайний сірий член суспільства. Таємничо-вайлуватий, скритний мовчун Марк. І Артем, що ніяк “не хотів зупинятися на своїй конченості”. Замість відпочинку та приємних відчуттів “шашличків”, “ухи” тощо на всіх них очікує безупинний дощ, ріки крові та спеціально для них кимось завчасно викопані могили з їхніми іменами й записка немов із потойбіччя, яка нагадує про привид Ліди в їхньому життю. Кілька разів хлопаки пориваються негайно ушитися з місця, де їм належить помирати, ще кілька разів вони йдуть за невідпорним відчуттям знайти істину та того, хто почав убивати їхніх друзів, щоби поквитася з ними. Та, виявляється, тієї описаної Поліною Кулаковою доби усім їм, щонайменше раз, доведеться причаститися Смерті, жорстоко розкаятися у власній людській жорстокості, а, можливо, і поквитатися із самим собою. Ніяк не відкараскатися також від теми “злочину та покарання”. Але ця тематика не філософічно-світоглядна, а перманентно-практична.

Як написала у передмові до цього майбутнього бестселера письменниця Тіна Гальянова, що також уже є автором хеттрику з трьох романів: “…третя вдала книга вже цілком підтверджує, що Поліна Кулакова не випадково опинилася на книжковому ринку, а завдяки своєму таланту, наполегливій праці і письменницькому чуттю впевнено займає власне місце в сучасній літературі”. Яке місце – важко сказати, але в одному з Гальяновою ніяк не можна не погодитися: воно в Кулакової справді є. Зважаючи на те, що насправді, на відміну, приміром, від США, в Україні лише одиниці з письменників одразу обирають для себе стезю популярної, легкої літератури, можна привітати Поліну подвійно: вона знає, чого прагне сама, і як подати страву трилеру власному читачеві так, щоб вона не виявилася холодною. Залишилося чекати лише на нові книжки пані Кулакової.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram