Життя – унікальний експеримент. Ми в ньому водночас і вчені, і щури

Слово “свобода” все ж достатньо напряму асоціюється зі словом “секс”. Інакше не бувало би таких тривалих його пошуків у нашій культурі, починаючи зі скандальної книги “Польові дослідження з українського сексу” і закінчуючи новенькою книжечкою “надцятих” із гарним дизайном Влада Сорда та з не менш провокативною, ніж Забужчина, назвою: “Львів. Доза. Порно”.

Проблема навіть не в сексі, а в тому, що в українській культурі “зловживання” ним є достатньо поміркованим. Читач України, правду кажучи, визнаючи власну сексуальну як і решту свобод на всі сто, не надто вітає відвертий секс у рідній літературі, не кажучи вже про явище “порно”, яке він, судячи з мого письменницько-читацького досвіду, взагалі не розуміє. Для українських пророків від Шевченка до Стуса (та всіх шістдесятників і семидесятників) тема сексуальності така ж інтимна, як сама Україна. Вона ніколи не виносилася в голову кута творчості ні українськими письменниками-просвітянами ХІХ сторіччя, ні модерністами ХХ-го, вихованими ще за викладачів та батьків старого доброго світу до епохи світових воєн. Що ж до митців доби СРСР, то оскільки, слушно, в СРСР ні сексу, ні порно не було й бути не могло, все сексуальне лібідо наших пращурів змушене було сконцентруватися на закоханості в жнива, комбайни, ще не вирубані просіки в тайзі Сибіру, а єдино допустиме совкове порно – споглядання поту, що скочується плечима чоловіка після ошалілої праці в шахтарському забої чи занюх запаху колгоспниці по кількох місяцях її ударної праці. Відверто, неезоповою мовою про секс заговорив Юрко Винничук у “Житіє гаремноє”, але навіть дев’яностиків та перших постмодерністів тема порно в чистому вигляді майже не зацікавила, хоча спроби “порнографувати” були.

Тому-то книжка “Львів. Доза. Порно” є однозначно сміливим проєктом, у якому українець подвійних двадцятих культурно ніби наново починає самостверджуватися. Попри подібність до видань із серії “Львів+” штибу “Львів. Кава. Любов”, “Львів. Вишня. Дощі” та “Львів. Смаколики. Різдво”, проєкт з львівським порно зовсім іншого походження та зовсім від інших видавців. Провокативно-химерна назва правильно вказує на “Дім Химер”, але вміст книжки, на відміну від решти “Львів+ХХХ”, здається, не порекомендуєш дітям. Однак основна ідея цього видання, яке також рекомендують до свят, подібна збіркам-попередницям. І хоч глибоко в душі жоден читач не є прихильником цих збірочок-“капустників” (легше читати книгу від одного письменника, не перебудовуючись під чергові стиль та психологію автора), ідея гарна: окреслити тему трьома словами, в усьому решта нічим не обмежуючи ні уяви авторів проєкту, ні мови, ні решти мистецьких засобів. Адже як і решта книг такого штибу, “Львів. Доза. Порно” – плід конкурсу з однойменною назвою, бонусом якого стала публікація в книзі. Виграв від цього читач чи ні, то запитання залишиться відносно риторичним, як й у випадку будь-яких книгозбірок.

Погано, що авторів багато – 25, але добре, що кожен читач має змогу віднайти щось співзвучне собі. Лихо, що високу мистецьку якість кожного з 25 творів не можливо гарантувати, але файно, що зненацька можна наштовхнутися на шедевр, який, можливо, більш ніде не буде опублікований. Зрештою, кепсько від того, що неможливо гарантувати участі в таких “змаганнях” лідерів від вітчизняної прози (до цього видання потрапили лише такі відносно відомі зірки літератури як Володимир Вакуленко-К. та Аліса Гаврильченко), зате існує феноменальна можливість відкрити нові імена, якими зачитуватимешся потім, можливо, до глибокої старості.

Злочин і покарання по-галицьки

Схоже, справжні літературні “панки”, автори з книжки “Львів. Доза. Порно”, і народилися в тамті ж “панківські” 1990-ті. “Доза” з екранів телевізорів саме перекочувала в реальне життя українських родин, породивши досі незнаний дискурс від андеґраунду як не просто покоління, що протестує через “несвободу”, але яке саме поступово втягується в рабство гріха, у рабство залежності від речей, передусім наркотичних, які й починають вбивати суспільство, особистість. Ця драма не дуже повно, а практично зовсім не висвітлена в українській літературі, тому що коли внуки духовних ґуру 1970-х втягувалися в невідворотні кола залежності від різного штибу “доз”: алкогольних, наркотичних, синдрому швидкої наживи від перепродажу запальничок із Польщі, діти, дев’яностики, намагалися довести, що існує потужне явище українського постмодернізму, яке, звісно, усе виправдає, зокрема й наркоманію.

Тому реакція читачки, розміщена на задній обкладинці видання “Львів. Доза. Порно” досить логічна для нашого суспільства: “Сумно, що нібито розумні люди, які вчилися в університетах, займаються не розбудовою сучасної літератури, а, по суті, її знищенням, бо зараз такі теми книжок – просто неприпустимі у суспільстві, оскільки книжка має вчити людину, як жити далі, дарувати надію, а не плюндрувати в її душі те останнє світло, яке там ледве ще блимає”. Можна погодитися з тим, що письменник – справді “нібито розумна людина”, і що даремно вони “навчалися в університетах”, бо насправді розум письменника полягає в здатності споглядати людські душі та реалії життя, а тоді вже продукувати, крізь призму власного інтелектуального досвіду, думки щодо побаченого та враження від відчутого. Рішуче неможливо погодитися з “неприпустимістю теми”: якщо у ХІХ сторіччі не можна, бо “треба вчити людину”, у 1920-1930 ХХ-го ще ніззя, бо треба “жити далі”, властиво вижити, у 1960-ті ж потрібно “дарувати надію” нації, що вона ще не закопана живцем, а в 1980-ті “не плюндрувати в душі” світло, яке “ледве блимає” навіть у 1990-ті, то коли ж митцям здійснювати менш-більш сміливий екскурс-розвідку у властиво українське порно? Відповідь “ніколи!” – не про цю книжку.

Правду кажучи, страхи читачки виявилися дещо передчасними. Порно ніяк відверто не вивалюється назовні з книжкового дискурсу збірки. Із-поміж 25 творів порно як таке більш-менш присутнє хіба що в п’яти-шести авторів. Загалом же оповіді збірки “Львів. Доза. Порно” можна поділити умовно на три чіткі групи. І лише одна з цих груп, не найбільша, з восьми творів “Закладка для пані Олі” Гасі Шиян, “Їдальня “Львів” Олександра Шелковенка та Івана Денікіна, “П….а хата” Ірени Хармс, “Le trip, mon amour” Максима Деккера, “Я, Лілія” Віктора Лукіна, “Ми були мужиками” Дімки Ужасного та “Усе чудово, або Не тільки ві Львові” Дарини Горської та “Максимум Immortal” Сарни Яблуневої містить, так би мовити, спробу “гармонійного” поєднання пейзажів Львова, чаду наркотиків і любування порнухою. Причім лишень “Їдальня “Львів” (пристанційні пиріжки з наркотою як прелюдія до сексу із сексапільною тіткою), оповідь Гасі Шиян (підслуханий всередині лютого монолог селянки з “масажного” салону) та “Максимум Immortal” і “Я, Лілія”(у цих двох творах більше некрофілії) відверто “смакують” порнонюансами.

Є в збірці дивовижна група з двох творів, в яких, здається, не йдеться ні про Львів, ні про “дозу” будь-якого допінгу, ні про порно. Бо хоча в “Асенізаторі” Аліси Гаврильченко й маємо назви львівських вулиць, та тамте викачування у відходах смітників порядного заробітчанина ніяк не назвеш “порнухою”, не виправдаєш і “дозу” статусом героя “напідпитку”. Твір Радія Радутного “Колись”, ледь найкращий у збірці в усіх відношеннях, узагалі, на перший погляд, ігнорує задані параметри збірки: ідеться про облогу Лаври під час нападу татаро-монголів та про жорстоку ініціацію закопування головного героя живцем у одній із лаврських печер. Зате “порно” Радія містить мотиви зради, ментальні звинувачення в самоманкурстві: “Були ми, люди, та скінчилися… Наче й живий, але хіба то життя?” Але хімія страшного ритуалу породжує щось на кшталт хімії від “дози”: герой у буквальному сенсі продовжує жити вічно, попід землею, його прижиттєві навички покращуються, і він чуває всіх своїх співвітчизників, але що станеться, коли “отрок” прокинеться?

Зрештою більшість оповідань належать до “порно” в значенні ідей “блуду”, “заблукалості”, перебування у вимушеній підземці андеґраунду, напівсвідоме чи й несвідоме лузерування, що виникає з “блудливого” (грецьке πόρνη) життя. І тут маємо справжнє відкриття для читача, оповідь “Львів головного мозку” від Володимира Кузнецова. Схід, прифронтова зона, ніч, дискотека, лунає маргінальна рокмузика, докупи зібралися повії, скингеди, колишні зрадники України та колишні її патріоти. З-поміж них і виникає діалог-суперечка про те, чим же для цих різних, випадкових і майже відпрацьованих життям людей, є саме слово “Львів”. Розмова переростає у віднайдення істини, і для всіх того вечора звичайна назва міста перетворюється ніби на яку хворобу, на “Львів головного мозку”. “Неможливо побудувати ідеологію там, де реальність перебуває в постійному дисонансі. – робить висновок автор. – Немає щирої любові, як немає й щирої ненависті. Щира – лише байдужість, це єдина реакція, що здатна впоратися з дисонансами навколишнього буття. Оціночні судження потрібні не для формування відчуття світу, а для формування відчуття себе, бо кожен уже давно втратив своє “Я” у зацикленому повсякденні, якого не змінити й надзвичайними подіями – бо події надзвичайні суспільство доволі швидко перетворює у звичайні”. Маємо експресивну оповідь від Яр.Ворона “Творче резюме”, що відкриває можливість подивитися, як і що реально формує свідчуття у нинішніх юнаків і юнок. З точки зору канонічності засобів літератури, то автором найкращого оповідання, певно, є Дарина Горська: дівчата їдуть до Львова, щоб розважитися, однак тривіальне вживання “дози” в незнайомій богемній тусівці викликає справжню катастрофу свідомості. Є у збірці й два відверто істеричні тексти, “Культ” Алли Вовк та Андрія Лозінського та “Я, Лілія”, але істерії, Ліліт та некрофілії оповіді від Віктора Лукіна довіряєш якось трішки більше.

Узагалі-то Львів у цій книзі постає в щонайрізноманітніших іпостасях: він існує і метафорою як місто-розсадник геїв, і як стара хата, в якій ховаються від майбутнього повії-початківиці з провінції, і із задрипаними кутками у своїх комуналках та приватному секторі, але і як вид на центр, на площу Ринок, на тлі розкішної панорами якої квітне блуд. Як старенька квартирка, в якій бабусі Поліні дотягти б якось до смерті. І як червоні доріжки Форуму видавців, на які поспішає пришелепкуватий самозакоханий романіст-нарцис, герой тексту від Квітки Зубастої. Одне з трьох найкращих, але і щонайжорсткіших у збірці оповідань “БІЛКа” присвячене праві на свободу і життя, за які підіймають повстання у Львові звичайні безхатьки, а також представники нацменшин супроти озвірілих, збожеволілих із подачі влади підлітків-мажорів: “Так, вони не були готові. Але не мали вибору. Точніше, вибір був: собача смерть або смерть героя. Вони обрали друге, тому покидали на землю цигарки, допили все, що залишалось у пляшках та фляжках, і пішли на свою війну”.

Лікбез для сучукрліту

Вітчизняні автори сторіччями продукували Львів кав’ярень і панянок із парасольками, Львів Франка й Антонича, Львів вишуканих розмов і безперевного ностальжі за Францом Йосипом (про імператора двічі згадують і тексти цієї збірки) та його добою, щоб взяти, і задармо віддати його на відкуп повіям на брудних матрацах, наркоманам, яких виносять загорнутими в целофан і гостям із Харкова, які мріють не про Форум видавців чи відвідини Львівської опери, а про пристанційний пиріжок від цицькатої працівниці буфету, “зарядженого” наркотою. Нічого не поробиш: 100 літ тому пані й панянки попід парасольками разом із “доброчинцями” від інших націй мріяли, як поліпшити “трагічний” побут мозолястого пролетарія із солеварень. На жаль, всередині Львів Андруховича та Антонича перетворився на Париж Гюго та Юскінда. Сьогодні нащадки мозолястих пролетарів, спробувавши досвід “доз”, намагаються прищепити його недобиткам шляхетного львів’янства в мультикультурному просторі Землі доби глобального потепління. А порнолітература, якщо це і справді порно, а не крик українського “Жерміналю”, лише фіксує, як відбувається деградація, намагається з’ясувати чому й пробує уникнути разом зі своїми персонажами найгіршого, неукраїнськості та синдрому збайдужілості до всього.

Як в оповіді Сергія Одаренка “Зефір”, ці бомжобезробітні вічно обкурені чи наколоті герої насправді обожнюють і постали з дещо іншого: “<…> – Чим захоплюєтеся? – Обожнюю сучукрліт. – Прошу? – Сучасну українську літературу. Нещодавно прочитав “Сталінку” Олеся Ульяненка. Досі під враженням. Друг підсадив”. Ось, виявляється, про яку з можливих доз мова! Ось на яку, дозу від літератури, та й порно (тобто не меншу насолоду як від перегляду порно) від неї ж, буквастої, маємо навчитися розраховувати. Але поки що, на жаль, нам доведеться змиритися також і з цією зафіксованою нашими письменниками-хронікерами дійсністю, навіть із їхньою, понуро-натуралістичною манерою бачити дійсність, уявляти її та мріяти про неї. У пошуках роботи їх навіть випадково не відвідують якісь “рожеві мрії”. І заходячи на територію нелегального заводу “Всередині Зефір побачив те, на що й очікував: темні коридори з облізлою фарбою, побиті плафони, якісь обдерті стільці та інший мотлох”. Стільці, на які не сядеш, фарба, яка не знає ремонту, та коридори, які уже навіть не потребують світла. Лунає немов метафора про сучасного українця, який в усьому цьому не винен, усе це витерпить і з усім цим, зрештою, упорається. Зрештою, як міркує на 186 сторінці героїня Дарини Горської: “Життя – унікальний експеримент. Ми в ньому водночас і вчені, і щури: досліди проводимо самі на собі”.