Життя лякає своїми чіткими межами, що нагадують незриму тюрму, з якої вибратися майже неможливо

Яне повірю, коли письменник скаже, що не хтів би за своє життя витворити глобального образу, щось на кшталт епохального героя нашого часу. Цей герой не обов’язково має постати вінцем письменницької творчості, але все ж він стоятиме в літературі окремою від смаків, течій, жанрів та книгопродавчих маркетингів брилою, таким собі пам’ятником, самоуособленням епохи, менталітету, з яких вийшли не тільки сам монументальний образ й автор, а певною мірою ми всі й уся наша країна.

Випускник універститету імені Гоголя, автор 27 виданих книг Анатолій Дністровий є визнаним великим майстром української прози. Але його останній виданий роман “Б-52” цілком окремішньо перебуває в списку авторових книг, із-поміж яких і дитяча книга, і вірші, й есеї та інтерв’ю стабільно приковують увагу вкраїнського читача. Це тому, що Анатолій Дністровий належить до митців, яких цікавить усе – від поезії рибалки до прози політики. Попри те, що зірка Дністрового зійшла у постмодерністичних 1990-х, які не рахувалися ні з естетикою, ні з жанрами, ані поготів з етикою чи мораллю. Можна сказати, що автору “Б-52” вдалося зберегти й уособити цілком традиційні українські цінності. Їх впливу не зміг уникнути навіть Мирослав Шефер – монументальний головний герой. Такий собі вкраїнський Великий Ґетсбі. І такий собі 42-річний новітній Майстер чи доктор Фауст. Байронівсько-лермонтівський прагматично-романтичний герой нашого часу. Усі ці три плідні жили-надра розробляються Анатолієм Дністровим у “Б-52”.

“Б-52” разом із авотром пройшов незвично складний шлях до свого читача. Писаний Дністровим довго, 2009-2013 та 2017-2018, “Б-52”, роман про коктейль історії, на який намагається перетворити головну дійову особу Шефера сучасність та оточення, є чудовою пам’яткою вражень, почувань, ментальності й випробувань дореволюційною, догідностевою епохою, задушливою добою від Януковича та решти зверхників, що “успішно” намагалися розтринькати національні цінності. Мирослав Шефер – такий собі офісний мажор, успішний клерк, життя якого ніяк не може скластися через український сплін, – тема скоріше з ХІХ сторіччя, але актуальна й для молодої людини ХХІ-го. Випещений мамчин синок має помешкання в Києві (генерал, із яким зустрічалася мати, “помер від інсульту, але малий став киянином”), гарну роботу з перспективою кар’єрного зростання, має можливість щовечора побувати в нічному клубі, щодня оновити парк коханок. Але те все викликає в ньому лише нудьгу, біль і підсвідому печаль, відому хіба що романтикам позаминулого сторіччя. На відміну від Андрія Кокотюхи, Анатолій Дністровий не надто пов’язаний узами з кіноіндустрією чи медіа, і тому медіапростір, який спотворює життя українському Онєгіну Шеферу, піддається нещадному авторському дослідженню: “плазунам і слимакам високого рангу нелегко живеться”. Кар’єра його не приваблює і навіть засмучує, адже він шкірою відчуває від того загрозу власній індивідуальній свободі, своєму “я”. Дорогий костюм, суворий графік, чіткі ритаульні обіди з добірними й вкрай важливими людьми. Мирослав Шефер навіть одного разу побував на вечірці з нагоди віншування чергового Героя України, де тільки на страви витрачено пів мільярда, “Він почувається людиною, яка гниє заживо, гниє зсередини повільно, щодня, міліметр за міліметром, і цей процес уже не спинити”.

“Навіть він здатний на рішучий крок”, – бідкається Шефер, почувши, що Міша-водій вирішив змінити власне життя на інше. Йому хочеться покинути місто й роботу, зникнути в невідомому напрямку, спробувати стати собою, але по-іншому, за інших обставин, із іншим оточенням та в іншому амплуа. Хоча ціна, яку за таке потрібно сплатити, й лякає його. У пошуках себе, хлопчика з дитинства, який з мамою відвідує всі театральні вистави, які можна, Мирослав намагається поринути в богемне життя. Та й там на нього очікує розчарування: він хотів пізнати Європу через актрису Ладу, яка там побувала, але та, зґвалтувавши молодого клерка, так нічого і не повідала. Відзначаючи “добрі богословські очі у сенбернара”, Мирослав, наче шляхтич із Середньовіччя, визволяє з лабет вуличного життя повію-початківицю, поселивши її в квартирі рідної матері. Утім, нудьга, хоч заведи собі собаку з нудьги, і “станеш нашим новим Джеком Лондоном, оспівуватимеш дружбу людини й собаки в жорстоких і диких умовах тільки не Аляски, а кар’єризму”. Доходить до того, що герой нашого часу Шефер Мирослав зізнається собі: “Через нудьгу я навіть не маю сили сваритися”. Насправді Мирослав боїться “цих одноманітних днів, які течуть не знати куди і на душі народжують тільки невпевненість”. Попри щоденний контроль над власними бажаннями, думками та діями, герой потрапляє в житті “у внутрішній штопор, із якого не можна вирватися”. Висновок – “я проживаю чуже життя” – не забарився. І бажання писати п’єси, яке загострюється – чи не єдиний шанс для порятунку людини, яку не здатні схвилювати ані людські печалі, ані кохання. Але коли пригадуєш роки правління Януковича, то масові відчуття, що панували в повітрі над Україною вельми подібні до почувань від Мирослава Шефера: “Життя, яке стає дедалі одноманітнішим і передбачуванішим, яке лякає своїми чіткими межами, котрі нагадують незриму тюрму, з якої вибратися майже неможливо”.

Трагікомедія Мирослава Шефера, що він і денді, і клерк, і митець, і бюрократ. А от: “Жити не за графіком значить крутіше, ніж щодня, немов ґвинтик, працювати в загальному велетенському організмі, скрипіти разом з усіма і так само цілим стадом іти на куций відпочинок”. Утім, Шеферові відома така істина: “Твій світ є таким, яким ти його проживаєш”. Тобто наш світ чужий нам, коли ми проживаємо чуже життя. Шефер усвідомлює, що в останній вагон справжнього життя можна і не встигнути заскочити. І все-таки, зосередившись на написанні п’єс, а зрештою відмовившись від усього заради мрії, Мирослав стрибає-таки на підніжку цього трамваю. Цей стрибок героя збігається з початком змін в довколишній реальності: на Майдані б’ють студентів, розпочинається Революція Гідності, його друг по рибалці Віталік, як і дівчина, в яку був закоханий Шефер, опиняються в самому вирі нових подій у новітній Україні. І хоча “тільки уява є справжнім вихдом за межі”, ані Шефер, ані Анатолій Дністровий, його творець, наспрвді нікуди вже не тікають від реальності. Мирослав стоїть просто по центру автостради реальності, намагаючись увібрати в себе все, що рухається вперед, по суті, миттєво стаючи Історією. “Людина живе лише один раз, – підсумовує голос Дністрового, – тому зобов’язана використати життя на повну, віддатися своєму призначенню, присвятити себе власній меті”.