Жінки зі сходу. Олена Білик. Дизайнерка, яка створює казку

Олена Білик. Фото надане авторкою
Олена Білик. Фото надане авторкою

Цей проєкт я вирішила створити, взявши за приклад жінок, яких знаю і дружбою з якими пишаюся. Це жінки, які зробили себе самі не “завдяки”, а “попри”. Переселені зі сходу знають, що таке війна, але вони не зламалися – вони виросли. Втративши дім, близьких, усе нажите, вони відродилися за межами рідного краю, як жінки вже нового формату.

Вона малювала в дитинстві принцес, але тоді ще ніхто не знав, що вона малює своє майбутнє, а її принцеси дефілюватимуть кращими українськими подіумами, каталоги з її колекціями гортатимуть організатори модних українських показів, навіть не здогадуючись, що колись до війни…

Олена – хімік-технолог. Працювала в санстанції і мала впорядковане життя і побут в Донецьку. Вона, як і всі, ходила на роботу, їздила на море і нічого не передбачало змін до 2014 року. Коли Олена зрозуміла, що Донецьк захопили і це надовго, вона почала пакувати речі. Вивозили все, не сподіваючись повернутись назад. Їхали в Київ.

Будь-який переїзд – це стрес для психіки навіть якщо це переїзд на Багами. Переїзд з окупованої території може зрозуміти тільки людина, яка це на собі відчула. Олена, дякуючи підтримці чоловіка, це пережила, але… переїхавши до Києва, вона себе втратила. Роботу за фахом знайти було неможливо, вона все ще переживала ситуацію на сході, де лишилися її батьки. Розгублена і безпорадна, вона сама намагалась себе заспокоїти. Єдине, що на той час її втішало, її особиста розрада – олівці і папір. Вона згадала як в дитинстві малювала принцес, тож вона брала олівці та займалася власним аутотренінгом.

З часом принцеси перетворилися на моделі казкових суконь, а Олена складала їх в теку й думала, як вчинити далі. Вона хотіла їх оживити. На той час вона вже чітко визначилась – вона буде модним дизайнером, і її моделі підкорятимуть світові подіуми.

Тож, уже чітко зрозумівши, чим вона хоче займатися в Києві, організовує навколо себе своїх подруг, жінок, які переїхали з Донецька і паралельно шукає компанії з пошиття одягу. Насправді це складна справа, бо не так просто знайти компанію не лише з порядною репутацією, а й з бездоганною якістю. Але Олена не здається і згодом вже тримає в руках перші відшиті речі.

“Я доводила сама собі дві речі. По-перше, я доводила собі, що я не зламалась, що я пережила переїзд і зможу жити повноцінним життям на новому місці. Я не тільки не зламалась, я готова рости. А, по-друге, мені хотілося довести, що жінка після сорока років може все: робити кар’єру, розвиватися в новому середовищі, стати відомою і успішною, а разом із тим, творчою і гармонічною”, – розповідає мені Олена.

Ми теревенили з нею вранці по Месенджеру. Обидві без макіяжу, обидві ранково-щасливі. Я люблю людей, які починають усміхатися ще з ліжка, вони формують мій настрій на цілий день.

Олено, чому саме діти? Чому саме принцеси? Адже ви мама сина, причому вже дорослого.

Всі ми, дівчата, у глибині душі принцеси, не має значення, сини в нас чи доньки. Мені здається що принцеса – це відображення саме мого внутрішнього світу. Ми всі принцеси, коли поруч є люди, які в це вірять. Як, наприклад, мій чоловік. Я для нього принцеса завжди.

Стосовно чоловіка. Мене дуже цікавить роль чоловіків в житті жінок-дизайнерів. Адже мода і модні покази це така особлива енергетика. Я на показах помічаю не більше чверті чоловіків серед присутніх. Думаю, що для більшості з них мода – це психологічно-травматична річ. Ваш чоловік вас підтримує чи він поза фешн-бізнесом?

Він не просто підтримує, він допомагає мені як тільки може. Він супроводжує багато процесів, де потрібні чоловічі руки і чоловіча допомога. Він навіть на покази зі мною приїжджає. Хоча я знаю, як це важко для нього. Адже я на показах творю, я отримую такий енергетичний заряд, що ледь не літаю

від щастя і натхнення. А от чоловік мій навпаки, здається, на показах він займає роль енергетичного донора, тому що після показів йому потрібен час на те, щоб реабілітуватись. І, не зважаючи на це, він все одно збирається і їде. То ж його підтримку я ціню понад усе.

Олено, ви берете участь у топових показах Києва, Львова й Одеси. Ви можете порівняти і розповісти, яке з цих міст більше надихає.

Особисто мене надихає Львів і його європейське ставлення до розвитку фешн-індустрії, ставлення організаторів до дизайнерів і моделей. Адже маленьким моделям, які приїжджають звідусюди, Львів влаштовує справжнє свято. Львів мене надихає не тільки під час показів, але й поза модними заходами, я люблю гуляти вулицями Львова, пити запашну каву і мріяти. Такі поїздки на покази це і моя робота, і мої відпустки одночасно. Я технічно не можу собі поки що дозволити купити путівку й поїхати на місяць відпочивати, тож стараюсь компонувати: море під час показів в Одесі, прогулянки львівськими парками, або київські вечірки і дружні зустрічі.

Я люблю зустрічати людей, які сіють добро і позитив, не оглядаючись в минуле, вони самі творять своє сьогодення. Олена справжня світська леді, але вона такою себе зробила сама. І, можливо, доля спеціально не знайшла для неї посаду хіміка-технолога в Києві, надавши в такий спосіб їй шанс самій обирати, ким бути в цьому житті.

А ще Олена нагадала мені Алісу з Дивокраю, яка ще до сніданку дозволяє собі повірити в десяток неможливостей. Повірити, а потім, допивши ранкову каву, втілити їх у життя, доводячи всім що попри всі негаразди, в світі є чудеса. А що вони роблять? Вони обов’язково трапляються.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter