Жінки зі сходу. Ніна Локоть – душа людей, об’єднаних абревіатурою ВПО

Ніна Локоть. Фото надане авторкою
Ніна Локоть. Фото надане авторкою

Цей проєкт я вирішила створити, взявши за приклад жінок, яких знаю і дружбою з якими пишаюся. Це жінки, які зробили себе самі не “завдяки”, а “попри”. Переселені зі сходу знають, що таке війна, але вони не зламалися – вони виросли. Втративши дім, близьких, усе нажите, вони відродилися за межами рідного краю, як жінки вже нового формату.

Вона біжить благодійний марафон, влаштовує зустрічі для переселенців, займається волонтерством і навіть не думає про пенсію.

“Можеш називати мене Ніночка”, – сказала якось Ніна Яківна, коли я вкотре неправильно назвала її по-батькові. Ніна Локоть у свої 65 років у волонтерських і бібліотечних колах займає стійку патріотичну і громадську позицію. Її енергії та оптимізму вистачить іще на сто чоловік, і вона від цього не втратить. Не знаю, як раніше Київ був без неї і без її реформаторських ідей. Адже до 2014 року Ніна Яківна Локоть жила активним громадським життям у Луганську.

Ніно Яківно, ви в Луганську працювали в бібліотеці, чи не так?

Так, до 2014 року я працювала в бібліотеці, але ніколи не займалася виключно книжками, адже зараз бібліотеки реформуються в культурні простори. Я працювала в Інформаційному центрі для людей з особливими потребами, у нас було багато цікавих проєктів, як, наприклад, громадська робота з людьми з проблемами зору і з незрячими. Ми виграли кілька грантів, але раптом почалася війна.

Спочатку ми не розуміли, що відбувається. Вікна бібліотеки виходили на будівлю СБУ, а там… це було схоже на дурне кіно і абсолютно не в’язалося з нашим упорядкованим мирним життям. Все почалося в квітні, коли в Луганську пропала міліція, тобто всі працівники міліції щезли, неначе їх ніколи тут і не було. Ми не розуміли, що відбувається, чекали, що скоро все налагодиться. Чекали припинення щоденної стрілянини. Аж доки снаряд не влучив у будівлю, де працював мій син. Слава Богу, він не розірвався, але це була остання крапля, і ми вирішили їхати в Київ. Перше, що зробили – поквапились у ветеринарну клініку робити довідки котам для вивозу.

Котам? Я чула багато історій про кинутих улюбленців.

Я б ніколи не кинула котів, я б лишилася, якби не змогла їх вивезти. Це рівноправні члени нашої сім’ї. Тож, поклавши котів у переноски, 14 липня ми вирушили до Києва. Як же вчасно це було, адже з 26 липня поїзди з Луганська до Києва вже не ходили.

Хочу окремо подякувати моєму зятю, який прийняв у своїй однокімнатній квартирі мене, чоловіка, сина та двох котів. Тоді ми вважали, що приїхали ненадовго, скоро все скінчиться, і ми повернемося в Луганськ, але вже за місяць зрозуміли, що ми тут назавжди і я почала шукати роботу. Мене запросили на співбесіду до центральної бібліотечної системи Голосіївського району, де я зараз працюю завідувачкою відділом масової роботи та зв’язків з громадськістю.

Я слідкую за вашою громадською діяльністю вже кілька років. Іноді протягом одного дня я бачу вас у кількох парках, у бібліотеці, а наприкінці дня ще й на Хрещатику. Ви телепортуєтеся?

Я постійно в русі, співпрацюю з багатьма благодійними організаціями і не тільки. Ще я відвідую благодійні марафони, концерти, виставки і різні зібрання, що проходять в підтримку переселенців зі сходу та інвалідів. За час роботи в бібліотеці я написала власний бібліотечний проєкт “З любов’ю до життя”, який націлений на адаптацію та інтеграцію переселенців і людей з інвалідністю. Цей проєкт дає можливість бібліотекам розширити коло діяльності і влаштовувати різноманітні зустрічі, тренінги, майстер-класи. А для того, щоб правильно висвітлювати свою діяльність у соцмережах, я закінчила школу блогерів.

Ви не тримаєте в секреті ваш вік, і я завжди думаю, що в свої 65 хочу бути схожою на вас – такою ж енергійною і життєрадісною.

Насправді, кілька років тому я якось засумувала з приводу свого віку, діти почали натякати, що було б краще, якби я збавила оберти й почала гуляти парком і годувати білочок. Я потроху почала звикати до думки про білочок, аж тут мені запропонували взяти участь в новому проєкті, який називається “Берегиня”. Він спрямований на підтримку матерів, які мають дітей з інвалідністю. Тож часу сумувати в мене тепер немає.

До речі, я жодного разу не сходила до психолога, хоча багато переселенців дійсно потребують реабілітаційної допомоги після переселення з окупованої території. По-перше, у мене зовсім немає на психолога часу, а, по-друге, робота з людьми завжди надихає та тримає на емоційному підйомі. По своїй натурі я не автоном, я люблю працювати в команді і лише з людьми, які мене націлюють на добрі справи. У мене є навіть своє власне гасло – “Роби добро і кидай його у воду”. Вода – це інформація, а від кидання у воду будь-чого, по воді ідуть кола, то ж робити добро і поширювати його у Всесвіт – це моє життєве кредо.

Ніна Локоть – це не просто жінка, а уособлення громадської єдності. Вона згуртовує навколо себе всіх, хто хоче зробити цей світ кращим. Вона – душа групи людей, об’єднаних абревіатурою ВПО!

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter