Жінки зі сходу. Анастасія Навізінська. Любов не має діагнозів

Анастасія Навізінська. Фото надане авторкою
Анастасія Навізінська. Фото надане авторкою

Цей проєкт я вирішила створити, взявши за приклад жінок, яких знаю і дружбою з якими пишаюся. Це жінки, які зробили себе самі не “завдяки”, а “попри”. Переселені зі сходу знають, що таке війна, але вони не зламалися – вони виросли. Втративши дім, близьких, усе нажите, вони відродилися за межами рідного краю, як жінки вже нового формату.

Ми познайомилися восени 2017 року. Навіть не так, я познайомилася з п’ятирічним Назаром Навізінським, який розповідав мені про маму Настю. Особливість Назара полягала в тому, що він був найщасливішою дитиною, яку я зустрічала. Тож особливість Насті Навізінської – дати попри все своєму синові щасливе дитинство і не дати йому можливості згадати, як насправді в Києві почалося його щасливе дитинство.

Влітку 2014 року Настя з сином і подругою встигли покинути окупований Луганськ за добу до обстрілів їхнього району, і це врятувало їм життя. Вони думали, що їдуть на тиждень, сподіваючись, що це якесь страшне непорозуміння і скоро все владнається. Багато людей тоді саме так і вважали.

Спочатку їх чекала Одеса. Грошей було небагато, тож спали всі в одному ліжку, а вночі прокидалися від вибухів салюту і з жахом думали, що почались обстріли. Так минуло два тижні, аж поки до них не приєднався чоловік Насті. Вирішили їхати до Києва. Приїхавши в столицю, при собі вони мали лише документи. Більше нічого. І це було страшно.

Настя перенесла біль, відчай, депресію, страх втратити батьків, які лишилися в Луганську. Вона постійно боялася втратити з ними зв’язок, її нерви були на межі. А тим часом в її житті почали з’являтись нові люди. Вона почала розуміти, що не сама, що поруч є ті, хто ладен прийти на допомогу. Їхній сім’ї допомагали з житлом, грошима, речами та ще багато з чим, що давало їм відчуття підтримки. Стосовно роботи було складніше. Маленький Назар теж потребував уваги та спілкування. Попрацювавши в офісному режимі, Настя зрозуміла, що вона не може розриватися між роботою і сином та обрала Назара. Але минає деякий час, і Настя знаходить роботу, яка її цілком влаштовує – масштабний проєкт WFP UN Всесвітньої продовольчої програми ООН в фонді АДРА Україна. Організація допомагає продуктовими наборами величезній кількості людей, які за різних обставин попадають в складні життєві ситуації.

“Іноді ситуації були такі страшні, що в нас волосся дибки ставало, – згадує Настя роботу в проєкті. – Але, допомагаючи іншим, насправді ми допомагаємо собі. Це дуже дивне поєднання: біль від співчуття до інших і радість, якщо ти зміг допомогти”.

Далі був великий проєкт програми USAID з надання допомоги вразливим верствам населення. І це був також дуже важливий період в житті Насті, коли вона вже точно знала, що благодійна діяльність – це сфера, де вона знайшла себе.

Наразі Настя працює у Всеукраїнській Організації “Даун Синдром”, отримаючи задоволення від роботи яку вона вважає “роботою зі значенням”.

“Для мене це справжній виклик. Я розвиваюсь і шукаю нові можливості в роботі Організації. Щомісяця наш центр відвідує понад сотню дітей з Києва й інших міст України. Ми працюємо над шкільним проєктом і проєктом працевлаштування молоді з синдромом Дауна. Ми проводимо благодійні турніри та благодійні флешмоби. Наша мета – розказати всьому світу, що в любові немає діагнозів”, – ділиться Анастасія своїм досвідом.

Для Насті в роботі головне, що вона має змогу дарувати любов і радість, допомагати тим, хто цього потребує. Вона отримала можливість долучитися до покращення світу і користується цим на повну.

Не кожен може займатися благодійністю, адже, даруючи радість іншим, ми самі в цей час проходимо через біль. Не кожен може дозволити собі прийняти цей біль і прожити його. Набагато легше зробити вигляд, що світ прекрасний з усіх боків. Але є люди – такі, як Настя – які не просто допомагають, вони співпереживають і щоразу віддають шматочок своєї душі.

“Мій тато, на жаль, втратив ногу, наступивши на міну в Луганську. Це була страшна новина для нас. Водночас я знайшла роботу асистента масштабного проєкту WFP UN. І от, що я тоді зрозуміла: коли у своїй роботі я допомагала іншим людям, знаходилися ті, хто допомагав моєму татові з лікуванням. Це кругообіг добра у світі. Допомагаючи іншим людям, я сама отримувала допомогу як лікування для тата”, – Насті важко говорити, але це єдиний спосіб пояснити власним прикладом, чому вона обрала саме благодійність, маючи за плечима досвід роботи помічниці депутата.

Щодо майбутнього Настя має великі плани. Хоче започаткувати власний проєкт, який має об’єднати жінок зі сходу, розкинутих по всьому світу. Організувати групу, яка збиратиме їх в одну громаду та підтримуватиме. Саме жінки, які переїхали за кордон, найбільше потребують комунікації і моральної підтримки. Адже, отримавши якісну реабілітацію та адаптувавшись в іншій країні, вони все одно лишаються дівчатами з Донбасу. Вони душею в Україні, їм потрібен зв’язок між ними й домом.

Ви коли-небудь відмовлялися від спілкування, бо вам здавалося, що ніхто вас не зрозуміє? Бувало відчуття, що вам погано настільки, наскільки всім іншим добре, А потім ви замикаєтеся в собі аж поки до вас не постукає той, кому було так само погано?

Я вірю, що все буде добре, адже щодля над цим працює тендітна білявка Анастасія Навізінська – жінка, яка вже нічого не боїться, яка знає наскільки цей світ прекрасний, бо сама безупинно докладає зусиль для його покращення.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter