Еталон жіночого образу є віддзеркаленням соціологічних прагнень та жадань епохи. Генезу масового смаку психопатологи пояснюють так: “активізація чоловічих і жіночих гормонів безпосередньо залежить від психічного стану суспільства”

Попри найширшу демократизацію з її жахливим утіленням, фемінізмом, чоловік усе ще залишається своєрідним мірилом психічного стану суспільства. Каталізатором, обирачем смаків, на який спирається медіа, мода та суспільство. Утім, щоб визначити, чого ж саме прагне це ж таки суспільство, завжди був потрібен образ жінки.

Б’ють барабани, чоловіки шикуються в лави, вирівнюються зігнуті плечі, впевнено висуваються вперед підборіддя, і вчорашні бюргери миттєво перетворюються на войовничих римлян сучасності. Війни ще немає, та її дух уже шугає в повітрі. Газети рясніють повідомленнями про “несправедливість сусідів та заплямовану честь нації та країни”. У моду входять бокс, дзюдо й інші види двоборств. Тепер майбутнім воїнам потрібна лише Жінка. Із плакату, яке випустило Геббельсове головне управління Вермахту з пропаганди хижо усміхається м’язиста білявка з автоматом у руці: “Зупинімо Червоні Орди!” Міцна, високого зросту цицьката нацистська пані мала б граний вигляд у сучасному еротичному шоу. Утім, саме такий тип жінки насправді є особливо милим кожній із диктатур, які мали місце в історії попереднього сторіччя. Адже вона водночас і втілення мрії військового, і валькірія, і породиста народжувачка “здорових дітей-воїнів для майбутнього Райху”, як полюбляв визначати тип викоханого ним ідеалу жінки Адольф Гітлер – один із “будівничих щасливого майбутнього” у ХХ сторіччі. Сильна тоталітарна влада завше має твердий усталений погляд на жінку та те, яким саме має бути її тіло: топмодель епохи “великих будівництв” має народжувати дітей, будувати, годинами вистоювати біля станка та… гарно кохатися з воїнами. Тому така жінка обов’язково має бути “породистою” й статною, – у здоровому тілі, мовляв, здоровий і дух.

Ось героїня радянських часів із плакату Олександра Дейнеки перетинає фінішну лінію: широкі плечі, потужні стегна, руки, спроможні кришити залізо. Вона мчить просто на глядача – глянувши на неї, так і хочеться відійти в бік. Бо молода будівниця Комунізму й сама не помітить, як розчавить будь-кого на своєму шляху.

А от жінки, які дивляться на нас із передвоєнних та повоєнних плакатів, напрочуд еротичні: поставам спортованих жінок позаздрила би будь-яка тогочасна порно-зірка. Власне, запах пороху та випуклі жіночі форми пов’язані невидимою ниткою тогочасного іміджмейкера з міністерствами ідеології. Це прекрасно бачимо на кіноприкладах: Любов Орлова, Валентина Сєрова, Маріка Ріокк і Марлен Дітріх – який парад жіночих постав, яка, зрештою, побідна сексуальність! Кохання та смерть, страждання і задоволення, зброя й продовження роду людського – вони сусідять в епоху війни. Завжди, коли війна заявляє про свої права, завжди на екрані панує її остаточний приз – жіноче тіло. Патріархальне усолощення чоловіків, сексуальна революція, зрештою, феміністична психологія, що проникає в саму підсвідомість теперішнього людства – таку генезу відбуває теорія Секссимволової Ймовірності. Та простежимо цю генезу по-порядку.

Коли 1950-го світ розпочав підготовку до, за словами Вінстона Черчилля, операції “Неймовірне” – але насправді ймовірної, як здавалося,Третьої світової війни, стріляли в Кореї і Південному В’єтнамі, не за горами була Карибська криза, у Німеччині радянські й американські танки стояли один навпроти одного, символом епохи, богинею еротики й нації у США стає Мерилін Монро. Та США – країна демократична, отож на зміст кінострічок Голлівуду на відміну від заідеологізованих Німеччини чи СРСР вже не впливають смаки диктаторів і постанови ідеологічних комісій. Утім, попри логіку й теорію ймовірності спалахування зірок, голлівудські стрічки почали “наводнювати” схожі на Монро білявки. Красномовний факт: коли мода на Монро вже ніби вщухла, у Голлівуді з’являється чергова сексапільна білявка з Європи – пані Інґрід Берґман. Здавалося, що хтось навмисне відбирав цих білявок за зростом, вагою, кольором очей, розміром персів і випромінюваною сексуальністю. Парадоксально, та Америка будувала бомбосховища й марила про білявку в ліжку. Не випадково з початком гіпанства, рок- та сексуальної революції співпав і початок “холодної війни”.

Тим часом, Франція вела свої війни. Спочатку беззмістовні бойовища у джунглях В’єтнаму, потім – баталії в спекотному Алжирі. Тож 17-річний Ален Делон просто з-за шкільної парти вирушив воювати у Північну Африку. У кожному кафе République française насвистували марші Іноземного Легіону. У Парижі вибухали бомби ультраправих терористів. А найпопулярнішою французькою актрисою й водночас секс-символом епохи стала Бріжіт Бардо: пухкенькі губки, блакитні оченята, тонесенька, майже середньовічна, талія та довге біляве волосся. Ми б сказали: справжнісіньке втілення ляльки Барбі, якій нещодавно (26 листопада 2019-го) виповнилося 60 років. Та в тодішній Франції образ Бріжіт Бардо – це, передовсім, мрія кожного вояка-патріота. Тож невипадково фільм “І Бог створив Жінку” (“Et Dieu… créa la femme”) 1956 року побив усі тогочасні рекорди касовості. Та щойно війна вщухла, як у моду ввійшов зовсім інший тип жінки.

Здається, схожу генезу масового смаку психопатологи приблизно так могли б пояснити одним рядком у бюлетені: “активізація чоловічих і жіночих гормонів безпосередньо залежить від психічного стану суспільства”. Отож перед війною чоловіки вирощують м’язи, а жінки викохують груди. У мирний час кавалери линяють, як коти, а з ними, на жаль, блякнуть і їхні подруги. Й ось уже слова просить покоління гіпі. “Діти квітів” раптом розпочинають масштабну й досі небачену в світі боротьбу за мир. Наркотики й вільне кохання відтак стають повсякденністю в раніше скованому догмами й табу Західному світі. Настає ера унісексу: брюки “кльош” і довге нечесане волосся, свобідні сорочки, худі плечі й вузькі стегна. Чоловіка вже навряд чи відрізниш від жінки. Тіло ніби всихає, навмисно згорблюється спина, а на зміну велетенським жіночим грудям приходять величезні виразні очі. Недарма зіркою 1970-х стає крижана, холодна й позастатева топмодель Твіггі. Із телеекранів не сходить юна готична Шер, яка співає разом із чоловіком – обидвоє худі, з довгим волоссям і без “другорядних” статевих ознак, і він, і вона помістилися б удвох на колінах Марлен Дітріх. У моду входять жінки з тонкими як нитка губами. Настала епоха задекларованого особистого життя: часи дріб’язкових справ, часи догляду за кімнатними квітами. Отож плечі кіногероїв опущені, а погляд – бляклий (пригадайте зіщуленго супермена тогочасся – лейтенанта Коломбо).

На зламі 1970-80-х чоловіки вдягають важкі окуляри, відрощують бороди й натягають на себе безформні светри. Настають часи так званої “рафінованої духовності”. У СРСР всі масово відвідують консерваторії та бібліотеки. Рослі, грудасті крупні жінки видаються анахронізмами. Та ось розбивається й теплий світ згаданого, і, мабуть, найнецікавішого в смаковому відношенні, десятиріччя. Наприкінці тисячоліття на годиннику пробиває час усесвітнього тероризму. Час глобальних конфліктів, які ототожнюють із невідбулою Третьою світовою. Розвал політичних систем і час фінансових криз, фінал Афганістану та війна в Перській затоці, війни в Чечні та на теренах екс-Югославії, крах економіки Південно-Східної Азії. Словом, кінець сторіччя сплутав усі карти. Богинею мас раптом стала принцеса Діана – клон смаків: висока жінка з англосаксонським профілем, азійськими (малими) грудьми та водночас палка відвідувачка спортзалів. Щось середнє між Шварценеґґером та тургенівською жінкою-аристократкою. Естетичним уособленням, героїнями останнього десятиріччя минулого тисячоліття стають Демі Мур із рушницею у кінострічці “Солдат Джейн”, Шерон Стоун із захованим під ліжком льодорубом в “Основному інстинкті” та Сара Коннор – лірична дівчина із першого “Термінатора”, яка в “Термінаторі-2” перетворюється на затяту терористку. Загалом, ідею фемінізму найкраще втілює Ксена – принцеса-воїн, воїн-феміністка. Фемінізм і справді сплутав грішне з праведним. Маси захоплюються дивовижною киянкою Мілою Йовович, яка символізує 90-ті у фільмі “П’ятий елемент” – худа, позастатева землянка, яку грим перетворив на жадану іншопланетянку. Із рухами ляльки, розумом робота та тілом, здатним звабити тінейджера-сучасника.

Наприкінці ХХ сторіччя секс і смерть нарешті об’єднуються в одне ціле. Невдовзі – світовий хаос, Армаггедон, де все вирішують жіночі сила, зріст й об’єм стегон. Та чомусь тодішні дівчатка все-таки вмлівали за солодконіжним Ді Капріо, що не має, здавалося б, жодних рис агресивності чи мужності. А чоловіцтву все ще подобалися мила Джуді Фостер, худенька Кейт Мосс й елегантна Джулія Робертс. Політика та краса злилися воєдино наприкінці тисячоліття. Утіленням цієї “толерантності смаку” наприкінці тисячоліття став образ світлої Клаудії Шиффер. У ній було щось і від “гігантоманії” 1930-х (передусім, зріст), і від Бріжіт Бардо (схожий розріз очей, контури обличчя, котячий інтимний погляд, романтична зачіска), і від холодної елеганції епохи гіпі – ніжність та тонкість обрисів тіла, скромність форм, груди поміркованої величини й елеганція.

На початку тисячоліття чоловіки полюбляли жінок високих і низького зросту, брюнеток і блондинок. Їм подобалися дами з вузькими стегнами, але підходили і з широкими. У тодішній масовій підсвідомості щодо жіночого ідеалу чи еталону панував цілковитий хаос. Чоловік кінця сторіччя-початку тисячоліття й сам не знав, чого жадати від жінки. Постмодерна відсутність, чи радше “стертість” еталону краси, залежність його від примх швидкоплинної моди, ніж будь-коли, жахна риса сучасності нульових, уже, схоже, не буде притаманна подвійним двадцятим, що вже настали. На зміну пишних сексіформ “надцятих” та силіконно-губастих героїнь серіалів, а також замість стилю унісекс, чоловікоподібних дам та жінкоподібно вдягнених абітурієнтів, схоже, повертається мода минулого. Так, переглядаючи фільми про сімдесяті-початок вісімдесятих жінки все частіше завважають, що їм пасувало б практично все від тодішньої моди. А чоловіки натомість задивляються на дівчаток а ля Бріжіт Бардо. У мережі нам смакує образ “стегнасто”-сексуальної Кім Кардаш’ян, витонченої Еббі Лі Кершоу або дивовижної і вульгарної леді Бріджит Б. Але практично популярними лишаються жіночі образи й еталони, напрацьовані усім попереднім сторіччям. Таке враження, що теперішні моделі та чоловіцтво, яке всихає за жіночим еталоном краси, просто беруть костюми з минулого, вдягають їх на сучасниць і насолоджуються. Жінкою як жінкою у будь-якій її іпостасі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram