Усі активно обговорювали останніми днями нещодавню заяву президента Володимира Зеленського про аеропорти та порти. Наплутав він там із цифрами та занизив їхню кількість. А до того Зеленський обіцяв скасувати паперові довідки, які, як виявилося, уже давно скасовані. Та й з онлайновими послугами щось було не так: Зеленський обіцяв, а вони вже є.

Але це не проблема Володимира Зеленського. Він – лише віддзеркалення суспільства, яке його вибрало. І такі промашки мають під собою міцне підґрунтя, що вкоренилося в колективній свідомості українців.

Зеленський типовий представник сучасного українця. Він споживав і, згідно з його власними словами, споживає новини з Інтернету, не дбаючи про інформаційну гігієну, користується російськими сервісами на кшталт Яндексу (про що свідчать знімки його смартфона) та розповідає, як швиденько побороти всі проблеми в країні (“посадити-поділити”, “перестати стріляти” тощо).

Читайте також: Як це – бути українцем?

За Зеленського-президента проголосували 73% виборців. За Зеленського-парламентаря – 43%. За нього голосували в обох випадках не тому, що він мав міцну програму, чи системне, стратегічне бачення, а тому, що він свій, близький, слуга народу, коротше кажучи. Але чи може сліпий вести сліпих?

Зеленський обіцяв побороти корупцію-кумівство, але продовжує борсатися в цьому болоті. І це яскраво ілюструють не стільки його кадрові призначення, скільки та-от необачно кинута фраза “па поваду етава чєрта”. Скільки разів я чув, що все можна “парішать”, бо є зв’язки в прокуратурі, тоді-ще-міліції, судах та інших структурах.

Коли доходить до справи, то одразу вмикається задня – я вам, мовляв, нічого не винен. Оте от спаплюжене, обрізане висловлювання про хату з краю. Забули вже наразі повну версію того виразу: моя хата з краю, першим ворога зустрічаю.

Під час Другої світової американці пропагували: не питай, що Дядько Сем зробив для тебе, запитай, що ти можеш зробити для Дядька Сема. А Ненька що? А Ненька наче й ні до чого, ніхто нічого їй не винен. А Ненька – дурна: годуй-вдягай та ще кредит візьми на весілля, щоб усе, як у людей.

Але не про це мова. Українці настільки звикли, що в нас усе погано, нам настільки міцно вклали цю думку в голови, що ми навіть уявити іншого не можемо. От взяти хоча би повідомлення про зростання середньої зарплати. Держстат каже, що вона росте, а навкруги ґвалт – брехня. А зрештою все скочується до сакраментального “А в Польщі…” А в Польщі вивозять робітників-нелегалів до лісу помирати, аби не платити відшкодувань.

Усе погано, тому й здивування таке, коли виявляється, що аеропортів більше, ніж 15; здивування, коли половину довідок можна отримати онлайн, коли за квартиру можна заплатити, не виходячи з дому. Як? Як? У нас же все погано, не може такого бути.

Я пам’ятаю 90-ті. Про них останнім часом стало модно говорити. Я тоді зростав і формувався. Знаю, що таке голод-холод. І знаю, що таке зарплата 50 доларів – ледь не недосяжна мрія. Моїй мамі доводилося пахати, а бабця отримувала злидарську пенсію, хоча номінально вони були мільйонерками.

Сьогодні середня зарплата перевалила за 400 доларів, а нам усе мало, а нам усе не те. Так, 400 баксів – це мало, особливо, якщо міряти за київськими міркам. Я навіть не беру мірило наших західних сусідів. Але часи змінилися, ми зросли. Проблема тільки у ставленні до того зростання. Ми схожі на анорексиків, які дивляться на свій скелет у дзеркалі та бачать товстуху. Цицерон казав, що головна перемога – це перемога над собою. А ми й досі дивимося на сина маминої подруги, забуваючи власні досягнення. Це хвороба. Хвороба кривого дзеркала, бо скільки до останнього не підходь, ти будеш виродком. І ці криві дзеркала оточують нас так само щільно, як чорні дзеркала-дисплеї, про які “великобританці” знімають серіали. Ми загубилися серед дзеркал, неначе в тому пекельному атракціоні в луна-парку. Але найголовніше, що ми йдемо вперед: набиваємо об ті дзеркальні стіни ґулі, повертаємося, але йдемо. І зрештою подолаємо той клятий лабіринт, переможемо всіх мінотаврів та виберемося, осіянні славою.

Давайте, їй-богу, подивимося на росіян. Вони там тонуть у лайні, їх позбавляють виборів та всіляко мордують. Але вони продовжують пишатися, бити п’яткою себе в груди, що вони росіяни. А ми що? А ми скиглимо, постійно скиглимо про те, що все навкруги погано і дивуємося, коли в дзеркалі бачимо не гидке каченя, а прекрасного, хоч і понівеченого лебедя.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram