Замки з інакшого піску

“Кожен стиль, час і місце мають свою неповторну геометрію”, – так написав у своєму дещо безумному романі “Люди в гніздах” київський письменник харківського походження Олег Коцарев. Безумно, тому, що коли письменник, навіть частково, у романі, намагається прожити життя замість своїх пращурів, то як іще це інакше назвати? Достатньо взяти інтерв’ю у родичів, начитатися краєзнавчих опусів про місця, де жили пращури, сісти собі в крісельце та замилуватися самим собою. Так учинив би, приміром, я, утім Коцарев пішов далі – він пішов у буквальному сенсі слова жити разом із пращурами. Посвята роману “Усім, хто не встигли висловитись” ніби зобов’язує Олега Коцарева до цього.

Спочатку з українцем Петром Устименком і поляком Іґнацієм Ґловою, українцями та поляками – в історії кожного родоводу по одному герою, насадженому на палю, українця – ляхами, поляка – козаками. А тоді, 18NN року, побралися нащадки страчених – Леонід Устименко та Наталія Ґлова (втекла з весілля, щоб зустріти потім таки власне щастя), свідки побудови наприкінці сімдесятих позаминулого сторіччя першої в регіоні залізниці Кременчук-Полтава: “Настромлені на палі український козак і польський шляхтич були і залишилися найкращими символами Непорушної Дружби Обох Народів”.

Прадід Олексій Іванович Крамаренко, родом із Єлисаветграда, обербургомістр Харкова доби нацистської окупації. Олексій Крамаренко не любив маму, бо вона розмовляла російською. Які погляди мав цей чоловік, який розпочав життя в Російській імперії, а закінчив чи за кордоном, чи попід одним із харківських мурів. “Значить, так: білим не співчував, росіян не любив, націоналістів теж, над “Просвітою” іронізував, якийсь час був у захваті від Троцького, але радянську владу терпіти не міг, влітку 1941 пішов у “народне ополчення”, готував рови й барикади для оборони Харкова <…>, а з приходом німців став його обербургомістром”, а ще згадував він своє знайомство з Винниченком. За німців Іванович підписував все, що давала йому на підпис німецька адміністрація, але: “Найкраще, що налагоджено в місті – торгівля недопалками. Решта справ або розбігаються водою з розчепірених пальців, або гальмуються й прямо забороняються німцями”. Коли нацисти пішли, у Харкові лунає “мелодійне слово Міжвладдя”: люди ходять у туалет у маєтку Квітки-Основ’яненка, повсюдно – “побиті меблі німецьких танків”. Міжвладдя – це “коли розгортається старе добре мародерство як прототип громадянського суспільства”. Чим Іванович не портрет, не уособлення всієї складності буття ХХ сторіччя?

Один пращур із посттюркським прізвищем Абакумов, який підхопив на Першій світовій сифіліс і застрелився (автор подає чотири версії зараження, одна з яких – через соняшникове насіння, на якому спала продавчиня-одеситка). Роман Галиченко, один із пра-пра, який мешкає просто на перетині кордону, чи то в Попивці, чи то в Тітчині, чи то в Україні, чи в Росії. Пращур, син геніального кухара самого генерала Олексія Брусилова, Віктор Коцарєв із Глушкового, де просто по вулиці проходив “тимчасовий, але державний” українсько-російский кордон у часи Павла Скоропадського. Устименки, Ґлови, Крамаренки, Галиченки, Коцареви, Пархоменки, Бутирські, Абакумови, Жолтановські, Ерістови по всіх своїх життєвих поневіряннях з’являться в гості до свого нащадка, автора Олега Коцарева, у готель у Вентспілсі, відроджені, реконструйовані та в чомусь вигадані з’являться так, неначе всі досі живі: “Приголосні в голосних – наче світло полустанків уночі”. Гості з іншого світу розпитують про нинішню російсько-українську війну та, навіть покійники, примудряються переплутати Литву з Латвією.

Цей твір автора восьми поетичних збірок, лавреата п’яти премій та стипендіата трьох престижних – польської, латвійської та чеської літстипендій нагадує танок, сумовитий танок історії, але вніму, без музики. Генеологічна епопея українського людства виникає не тільки завдяки графіці родового дерева, вона постає з фрагментів знань, зі світлин, із фресок оживлення прокладена вона в читацьку душу, скріплена правдою штибу: “Настоювався, як домашнє вино, вечір”. Чи як притча про козу, людину й кота, яким тісно в човні, як в історії. “І його (човен із котом у “кольчузі течій”, – прим. авт.) відносить десь на південь, ніби шкаралупу великоднього яйця, котрій належиться в тижневий термін допливити до тих, які живуть на іншому світі й зводять свої абсурдні замки з інакшого піску”. І подібну тій, що в “Людях в гніздах” генеалогічну епопею, направду кажучи, принаймні в снах, переживає кожен, хто пам’ятає свій складний, але славний родовід.