78 років тому Київ зазнав одного з найбільших руйнувань, коли потужної сили вибухи спричинили пожежі, які тривали на Хрещатику від 24 до 29 вересня і понищили як сам Хрещатик, так і забудови на прилеглих вулицях. Страшної сили вибух знищив найпрестижнішу споруду Києва – так званий будинок Гінзбурга. Власними спогадами про побачене та почуте з “Українським інтересом” поділився киянин, ветеран пожежної охорони України Андрій Іванович Кочур, який мешкав тоді в будинку на розі вулиць Предславинської і Тверської.

День 22 червня 1941 року видався напрочуд погожим, сонячним. Попри те, що німецька авіація вже завдала бомбових ударів по заводу “Більшовик”, залізничному вокзалу, аеропорту “Жуляни”, інших важливих об’єктах, частина населення ще перебувала в ейфорії вихідного дня, вважаючи, що ніякої війни бути не може, а якщо й трапиться таке лихо, то ворога розіб’ємо на його ж території. Хтось збирався на урочистості з відкриття стадіону “Динамо” та на матч киян з московськими футболістами, у парках лунала музика. Кияни відпочивали.

“Мені тоді було шість років. У дворі нашого будинку, що був по сусідству із заводом “Комуніст”, того дня організували танці, – згадує Андрій Іванович. – Пам’ятаю, як деякі захмелілі від випитого чоловіки вигукували “Ура! Ми побєдім. Немца разабьйом в два счета”. І розваги тривали цілий день. Але з кожним наступним днем тривожні настрої наростали. А коли з’явилися біженці із західних областей і донеслася звістка, що німці Львів узяли та наступають на Житомир, люд спохмурнів. Дорослі почали ховатися від призову. Це – війна. Із 15 дорослих чоловіків, що жили в нашому домі, шестеро втекли. Багато киян виїжджали в села до родичів, переходили жити до знайомих на інші вулиці, адже, згідно із законом, якщо не отримав мобілізаційну повістку з рук в руки й не розписався в отриманні – ти не дезертир. І цим багато людей скористалися. Щодня над Києвом тривали повітряні бої. Особливо небезпечними були авіаудари літаків “Штука”. Зенітна артилерія збила німецький літак, який зі страшним завиванням врізався в київську землю”.

“17 вересня на вулиці Предславинській у сорочці навипуск, увесь перебинтований проскакав на коні працівник міліції. І повна тиша. Тільки інколи чутно було відлуння канонади, – продовжує Андрій Кочур. – А вже наступного дня вранці на вулиці – гам-крик. З мішками, ящиками, бочками, візками метушаться люди. Почалося пограбування Києва мешканцями міста, – згадує Андрій Іванович. – З винзаводу відрами, бутлями несли вино. На самій території деякі чоловіки перепилися та снували сюди-туди двориком. У величезному чані, як поплавки, плавали трупи двох людей. З’ясувалося, що вони п’яні полізли зачерпнути з чана чергову порцію напою й, втративши рівновагу, шугонули у “винний басейн” і захлинулися, оскільки рятувати ніхто не поспішав. Усі були зайняті справою. Із центральної спортбази несли лижі, коньки, гімнастичне знаряддя… Ми, підлітки, подалися на промтоварну районну промислову базу. Це був багатий на асортимент об’єкт, але його на вході охороняли шість чоловік із двостволками. Небезпечно. Вирішили туди не йти. А тут охоронці виводять із воріт бази облитого патокою й обкатаного в пір’їний пух голого чоловіка та починають знущатися з нього. Мовляв, упіймали розкрадача соціалістичної власності. А вже 18 вересня ситуація в місті втратила будь-яку контрольованість. Це був короткий період, коли Червона армія відступила, а німецька ще не зайшла. З людей прямо на вулиці грабіжники знімали вподобаний одяг, “чистили” квартири заможних киян. Виносили все з магазинів.

Того дня червоноармійці висадили в повітря чотири мости на Дніпрі, електростанцію, водогін. Життя міста було паралізовано. Хтось підпалив будівлю міської ради на розі Хрещатика й Інститутської. Пожежу ніхто не гасив.

А вже вранці 19 вересня до міста в’їхали окупанти. Переважно гусенична техніка з гумовими колесами на передку. Плануючи загарбання України для німців, німецьке військо увійшло до Києва, не заподіявши йому жодної шкоди.

Група киян самоорганізувалася для прийому “гостей”. Виставили на тротуарі коробки з печивом, цукерками, іншими пограбованими з крамниць делікатесами, але німецький авангард швидко розігнав їх. І цим розкиданим по тротуару “гостинцем” скористалися ми – напівголодна дітвора, яка лише чекала підходящої миті. Тим часом німецька колона рухалася монотонно, виставляючи пости через кожні пів кілометра. Увечері на вулицях з’явилися патрулі з пов’язками на рукавах у супроводі дивакуватих триколісних машин. Вони обходили квартири та забирали все, що вважали за потрібне “для потреб армії” і складали до цих автівок.

Потім з’явилися численні оголошення: всі цигани, євреї, політпрацівники, профспілкові діячі, матроси флотилії мають зареєструватися в комендатурі. В іншому разі – розстріл. Поруч із нами жила сім’я євреїв, яка сподівалася, що їх вивезуть до Палестини, і пішла реєструватися. Як з’ясувалося згодом, це був великий обман, який для багатьох завершився Бабиним яром”.

Київський міський голова доби окупації Леонтій Хворостівський у своїй книжці “Київ під ворожими окупаціями” пише: “Німецька військова адміністрація (штаб) розташувалася в “Гранд-отелі” на Хрещатику, а комендатура – в будинку ч. 1 на Прорізній <…> Від 20 до 23 вересня все йшло спокійно. 24 вересня приміщення штабу й комендатури вилетіли в повітря; загинуло багато німців, а ще більше киян. Почалися вибухи й пожежі в центральній частині Києва. За кілька днів пожежа набула величезних розмірів, оскільки боротися з нею не було засобів. Німці літаками доставили шланги, якими подавали воду на Хрещатик для боротьби з пожежею. “Партизани” проколювали й різали ті шланги, що лежали на вулиці без охорони. Зловлених на місці підпалювачів і диверсантів тут же німці розстрілювали. Мешканці будинків центральної частини було виселено й тиждень вони перебували просто неба на площах, вулицях і на Володимирській гірці. Ці будинки ретельно охороняли німці, і вони ж їх майже всі пограбували. Протягом півтора тижня пожежу ліквідували, а Хрещатик і центральна частина перетворилася на суцільні руїни”.

Між тим у дописі, вміщеному 2 жовтня 1941 року в газеті “Українське слово”, повідомлялося таке: “Дуже важливо є те, що в Києві створено пожежні частини. Знайдено та відремонтовано вісім пожежних машин, дібрано команди пожежників. Разом з німецькими пожежниками вони брали участь у гасінні пожеж у місті. Найближчим часом пожежна служба значно розшириться, бо маємо ще 32 машини за межами міста, що мають бути скоро повернуті”.

Річ у тім, що коли радянські війська відступали з Києва, то разом із ними відбули й пожежні підрозділи на своїх автомобілях. Усі вони були зібрані в одну колону й разом із особовим складом вирушили на схід. Начальником пожежної охорони України тоді був Володимир Петренко. Але вже під Борисполем колона потрапила в оточення, і всі розбіглися хто куди. Німці повернули пожежну техніку в частини попередньої дислокації, розшукали пожежників і ставили гасити пожежі. Згодом відновили чергування, почали проводити навчання та профілактичну роботу із запобігання пожежам. Особовий склад забезпечили одягом і продуктами. Начальником пожежної охорони міста поставили Цапка В. О., призначено було також і начальників частин.

3 листопада 1941 брандмайор Цапко у донесенні голові міської управи Багазію писав: “О 8 год. 45 хв 1-го листопада на Хрещатику №18 (будинок колишньої думи) виникла пожежа в наслідок якої згорів зовсім будинок. Причина пожежі – підпал.

Попри те, що пожежні частини міста прибули на місце пожежі своєчасно, води вистачало, будинок врятувати не вдалося – той був мінований. І німецьке командування не дозволило гасити пожежу. Налічено п’ять вибухів мін. Інші будинки, на які міг розповсюдитися вогонь, були відстояні.

О 10-й годині ранку 2 листопада на Десятинному завулку, №10 виникла пожежа в 2-поверховому кам’яному будинку, де в підвальному приміщенні горіли дрова. Причина пожежі – підпал”.

Пожеж і вибухів у вересні-листопаді було багато. Але життя продовжувалося. Краще було тим, хто потрафив влаштуватися на роботу, оскільки міг розраховувати хоч на якийсь продуктовий пайок чи платню. Але переважна більшість киян ледь виживала. “Наша сім’я жила дуже бідно, – веде далі Андрій Іванович. – Мати як не намагалася, як не старалася, але з харчами було дуже складно. І я, розуміючи її, намагався заробляти на прожиття самотужки наскільки вистачало фантазії. Скажімо, на Різдво разом із однолітками брали в родичів великі санки та в урочищі аеропорту “Жуляни”–Байкове кладовище возили німців. Їм такий вид розваг припав до душі, і вони ледь не в чергу ставали попробувати такого різдвяного катання. Сідало їх четверо, і хтось із нашої компанії рулив униз аж до фабрики імені Боженка. І за це отримували цукерки, печиво або чверть чи пів буханки хліба. Це вже наскільки щедрий німець попадеться. А ще у нас був Мітька, який по кишенях лазив. Витягне кілька купюр із фріцівського гаманця, а потім спритно підкине на сніг, наче “ви, пане, загубили, а я знайшов”. Ризикував неймовірно, але минулося”.

Роки окупації були найтяжчими у житті багатьох київських підлітків, із бомбардуваннями й пожежами, голодуванням і постійним ризиком будь-якої миті загинути від кулі окупанта за найменшу провину. Семирічний Андрій Кочур вже тоді усвідомив, що за життя треба боротися, і надіятися тільки на себе. Він багато пережив у своїй першій десятирічці життя. І полон матері в Бабиному Яру, яка зуміла втекти звідти, і свист куль над головою з автомата, і побої від німецького вчителя. Але труднощі тільки гартували юнака.

Після війни Андрій Кочур вирішив стати пожежником, поступив на навчання до Київського пожежно-технічного училища, по успішному закінченню якого працював районним пожежним інспектором на Рівненщині, в обласному управлінні пожежної охорони. Уміння працювати з людьми, професійність у роботі були помічені керівництвом управління пожежної охорони України, і перспективного офіцера запросили на роботу в центральний апарат Управління пожежної охорони України.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram