Я тут днями ключі від квартири загубив. Нічого страшного, здавалося б. Навіть не варте зусиль, аби не те що написати, а прочитати цей допис, скаже більшість. Але не поспішайте з висновками. Я не Ільф з Петровим, так цікаво, як у них про інженера Щукіна (“Дванадцять стільців”) не вийде. Але все одно – не полінуйтесь прочитати.

День перший

Так от, приїхав додому – а ключів нема. В офісі теж не виявилось. Куди поділись – хто зна. Добре, що хоч від машини в іншій кишені були. Але проблема залишилась – треба ж якось потрапити додому? Двері хороші, металеві, не вивалиш, як при пріснопам’ятному совку з одного удару ноги…

Хвала небесам, є інтернет. “Аварійне відкриття дверей” у ГУГЛі – кілька десятків посилань випало. Дзвоню. На тому кінці дроту відповідають, що проблем нема – відкриють без пошкодження дверей, але треба мій паспорт з “пропискою”, документи на квартиру і присутність поліції. Щодо останнього не заперечую – розумію майстрів, які не хочуть потрапити в халепу. А от щодо першого і другого… Документи на право власності в мене в іншому місті, в іншій квартирі. Добре, що хоч паспорт з собою виявився, а не в письмовому столі всередині закритого помешкання. Втім, паспорт нічого не вирішував – зареєстрований я зовсім не в тій квартирі, яка виявилась замкнутою. Проблема виявилась не такою вже дрібницею.

День другий

Переночував на офісі. Добре, що тут є душ, кухня і диванчик з пледом. Поїхав (300 км в два кінці), привіз правовстановлюючі документи на квартиру. Викликав майстра. Викликав поліцію. Вечір (наступного дня, нагадую), хочеться додому… Поліція приїхала першою. Пояснюю ситуацію, показую пакет документів, який підтверджує право власності. Сержант з планшетом, обвішаний усілякими електронними гаджетами та мілітарними штучками, з розумним виглядом радить звернутись до суду щодо (!!) “примусового вселення”! Намагаюсь йому ввічливо пояснити, що він говорить з кваліфікованим юристом (тобто – зі мною). І цей юрист є власником квартири. Володіє нею один, без співвласників. І ніхто йому не перешкоджає туди “вселятись”, окрім загублених ключів. В очах поліціянта і його колег – “без прояснень”. Прошу їх про одне – дочекатись майстра та підтвердити своєю присутністю (більше нічим!) факт виклику поліції.

Патрульні відмовляються і буквально тікають… Тут уже шок у мене – не можу ж я затримати трьох озброєних правоохоронців? Через десять хвилин приїздить майстер. Який, само собою, розбирається у документах ще менше за патрульних і, цілком зрозуміло, просить викликати поліцію знов. Повторний виклик по лінії 102 успіху не мав – патруль тупо відмовився їхати і пригрозив скласти протокол “за ложний визов”. Я був згоден і на це, але все одно ніхто не приїхав. Плачу майстру за виклик (350 грн.) і роз’їжджаємося. Я знов ночую на офісі…

День третій

Сідаю на телефон, намагаюсь знайти дільничного. Телефони, зазначені на сайті Нацполіції, мовчать. Телефон чергової частини Деснянського райвідділу взагалі виявився факсом, який просто противно пищить у вухо. Включаю всі можливі зв’язки у поліції. Знаходжу мобільник чергового. Той перенаправляє мене на керівництво служби дільничних інспекторів, але на тому кінці слухавки – тиша…

Сідаю в автівку, їду за адресою, де повинен бути дільничний. До речі, помилуйтесь антуражем цього приміщення:

Стається диво: я таки за годину обходу колишнього ЖЕКу, де приймає дільничний, знаходжу офіцера. Але розмова з ним не втішає: “- Я вперше у такій ситуації, мені треба порадитись з керівництвом”. Добре, не будемо говорити про поліціянта нічого поганого – нюанси його служби я розумію, погоджуюсь. Увечері зідзвонюємось (спасибі йому – дав свій мобільний). Результат все той же – викликайте патрульних. Або пропишіться… (Що їм всім далась так та “прописка”? І як вони це уявляють – я сам в паспорті перекреслю попередній запис і впишу новий?).

День четвертий

Я готовий вже просто виламати двері і замінити їх новими. Але вирішую зробити останню спробу – викликаю майстра (вже іншого), пояснюю ситуацію. Викликаю патрульних. Цього разу стається диво – приїздить патруль, укомплектований молодими хлопцями з останнього набору. П’ять хвилин перевірки документів, поліціянти підтверджують майстру моє право володіння квартирою і той за 10 хвилин акуратно ламає замки і ставить нові. 1300 гривень.

Поки ми чекали поліцію, я поспілкувався з цим хлопцем. Він займається аварійним відмиканням дверей давно. Те, що він і його колеги перестраховуються за допомогою поліції – не дивно, бо виклики бувають різні. Мене вразив інший випадок з його практики. Викликає знайома дівчина: прийшла до старенької бабусі, знає, що та вдома, але ніхто не відчиняє. На телефонні дзвінки бабуся не відповідає. Викликала поліцію, але ті стоять перед дверима і радяться, нічого не роблять. Приїхав. Документів, само собою, у дівчини нема. Вона впевнена, що бабуся усередині квартири. Та й ключ явно стирчить у замку зсередини. Поліція відкривати забороняє. Дискусія триває кілька годин. На свій страх і ризик майстер, користуючись тим, що поліціянти відволіклись, швиденько ламає замок. Прибігає патруль, здіймається рейвах. В цей час онука відкриває двері і знаходить свою бабцю зі зламаною ногою, непритомну…

Закономірні питання

Ось тут у мене кілька питань до наших славних і не дуже правоохоронців. Ясно, що проблема законодавчо не врегулювана. Але столиця – величезне місто. І подібних ситуацій у ній виникає щодня безліч. Що робити людям? Я всіх вас, шановні поліціянти, розумію. Розумію ваше небажання брати на себе відповідальність. Розумію вашу невдячну і буквально собачу роботу. Коли вас шпетить і начальство, і люди, яких ви покликані захищати (та й захищаєте часто, правда). І те, що важко від простого патрульного вимагати, аби він розбирався у всьому.

Але що робити мені? Що робити людині, яка взула капці, пішла в магазин, а в неї украли (вона загубила) ключі? Ночувати на килимку? Що робити родичам стареньких, як у випадку з описаною дівчиною? Чекати, поки людина помре, а труп завоняється (хай читач мене вже вибачить) і сморід у під’їзді переконає вас у тому, що люди кажуть правду?

Все добре, що добре закінчується. Добре, що я мав необхідний і матеріальний, і фінансовий ресурс для отакої епопеї. Уявіть собі, аби в мене в кишені було копійок тридцять…

Ну і насамкінець процитую ст. 317 Цивільного кодексу:
“1. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
2. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.”

Може, хто з керівництва Національної поліції (бо питання саме до них, а не до хлопців-патрульних) випадком прочитає мій допис. Дива іноді бувають же?

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]