Навесні 1679 року відбулася масова депортація українського населення з правого берега Дніпра на лівий. Його виконавцями були козацькі полки підмосковської України лівого берега Дніпра, а наказ на проведення депортації було видано московським царським урядом.

Метою виселення українців з прадідівських земель було прагнення Москви позбавити Гетьмана Юрія Хмельницького людського ресурсу, без якого існування української державності на правому березі Дніпра було неможливим. Тож війська лівобережців, слухняно виконуючи волю Москви, перейшли Дніпро та вивели на його лівий берег всю людність, що мешкала між Дніпром і Дністром. Це була людність Черкаського, Канівського, Білоцерківського, Корсунського, Брацлавського, Уманського, Кальницького, Подільського, Паволоцького, Торговицького і Чигиринського полків. Виселення супроводжувалося спаленням осель переселенців, щоб відрізати їм шлях до повернення. Ця депортація була апогеєм так званої “руїни”. На знелюднених землях лишилися тільки згарища.

Щоб закріпити осягнений результат, Москва на переговорах у Бахчисараї, що велися задля завершення Турецько-московської війни 1674-1681 років, наполягала на тому, щоб землі між Дніпром і Південним Бугом лишалися незаселеними. На тому й порішили. 23 січня 1681 року Бахчисарайський мирний договір був підписаний. Ним було встановлено термін у 20 років, впродовж яких вказані землі мали стояти незаселеними. Це й вирішило подальшу долю Юрія Хмельницького. Його урядування ставало непотрібним, бо не було над ким урядувати. Натомість османи віддали межиріччя Південного Бугу й Дністра, які також зазнали спустошення від депортації, але заборона на заселення за договором на них не поширювалася, під урядування Князя молдавського Георгія Дуки. Він мав заселити ці землями своїми підданими.

Положення Бахчисарайського мирного договору 1681 року Москва закріпила ще й на переговорах з Варшавою, укладаючи з нею так званий “Вічний мир” 1686 року. Згідно з цим договором, Річ Посполита відмовлялася від намагань освоювати землі між Дніпром і Південним Бугом, що лежали на південь від Стугни, і які до 1648 року входили до її складу. Це було аж надмірною пересторогою, бо за Журавненським мирним договором 1676 року між османами й Річчю Посполитою остання відмовлялася від претензій на ці землі і визнавала їх за Військом Запорозьким.

Проте, далеко не завжди так в житті відбувається, як того прагнуть учасники “великої політики”. Українці дуже швидко оцінили переваги територій, вільних від адміністрації будь-яких держав, і почали масово повертатися на землі, які мали б 20 років стояти пусткою. А позаяк необхідна була самооборона, то вони не стали вигадувати нічого кращого, ніж те, що було раніше, і почали відновлювати козацькі полки. Про це маємо лише глухі звістки, бо з відомих причин учасники відновлення полків цього не афішували. Є відомості про те, що у липні 1682 року полковником у Чигирині був такий собі Уманець, а 1683 року – Гримашевський, полковником у Корсуні в листопаді 1681 року був Іван Губаренко, до 1684 року – Тиміш Филоненко, а від 1684 року – Захар Іскра, до 1685 року полковником у Брацлаві був Сидір Коваленко. Процес відновлення козацьких полків підтримувало і Військо Запорозьке низове (Січ), яке, до речі, Бахчисарайським мирним договором 1681 року було визнане незалежною державою.

Зрештою, уряд османів, побачивши неспроможність Георгія Дуки впоратися з українською стихією, повернув 1683 року на гетьманство Юрія Хмельницького, резиденція якого розташувалася у Немирові (тепер Вінницької області). Цьому немало посприяло й те, що козаки на чолі зі Степаном Куницьким, організовані урядом Речі Посполитої, який призначив його “гетьманом”, окупували того року Молдову й змістили Дуку з князівського престолу. Проте і Юрій Хмельницький довго не протримався. За нез’ясованих обставин (є різні версії) він 1685 року зник з Немирова. Проте, очевидно, впродовж 1683-1685 років, коли він там перебував, його влада була ілюзорною.

Нового імпульсу процесові відновлення українського самоврядування у формі козацьких полків на правому березі Дніпра надала діяльність Андрія Абазина, Семена Палія та Самійла Івановича (Самуся). 1685 року виникли нові полки: Фастівський (Семен Палій), Богуславський (Самійло Іванович).

Станом на 1711 рік, коли відбувся похід Пилипа Орлика до Білої Церкви, на землях, які за Бахчисарайським мирним договором 1681 року мали бути незаселеними, існувало 7 самоврядних адміністративно-територіальних одиниць:

– Богуславський полк (Самійло Іванович);
– Корсунський полк (Андрій Кандиба);
– Канівський полк (полковник невідомий);
– Уманський полк (полковник невідомий);
– Білоцерківський полк (Антін Танський);
– Чигиринський полк (Гнат Ґалаґан);
– Брацлавський полк (Григорій Іваненко).

Проте, над цим самоврядним краєм вільних людей, країни “без пана й холопа”, згущувалися хмари. На Карловицькому конгресі 1698-1699 років, яким було завершено Велику турецьку вiйну 1683-1699 років Речі Посполитої, Габсбурґів, Романових і Венеційської республіки проти османів, що цю війну програли, було вирішено, що всі українські землі на захід від Дніпра (крім Києва й прилеглих територій), якими Річ Посполита володіла до 1648 року, року відновлення української державності у формі Війська Запорозького, мали їй повернутися. 1699 року Сейм Речі Посполитої заборонив козацтво на цій території і на ній почалося відновлення адміністрації Речі Посполитої. На початку 1702 року постанова Сейму була підсилена універсалом Короля Августа “Сильного”.

Це, звісно, наштовхнулося на запеклий опір українців, які звикли тут до вільного життя і самоврядування. 1702 року вони почали повстання, що ввійшло до історії як Повстання Семена Палія 1702-1704 років, якого Річ Посполита здолати так і не змогла. Натомість з’явилися козацькі полки з підмосковської України, очолювані Іваном Мазепою, які окупували місцевості, охоплені повстанням. Це було пов’язано з тим, що в Речі Посполитій до влади прийшов новий Король Станіслав Лещинський – ставленик Шведського королівства, що перебувало у стані війни проти Московського царства. Отже, Річ Посполита перетворювалася на ворога Москви й акція Івана Мазепи була відповіддю на такий поворот подій. Тобто Москва використала повстання Семена Палія, щоб встановити свій контроль над частиною території ворожої держави, якою стала для неї Річ Посполита.

Проте, контроль Москви над територією, охопленою правобережними козацькими полками встановити так і не вдалося. Та й гетьман Іван Мазепа, схоже, не ставив це собі за мету. Фактично, тут залишилося колишнє самоврядування під його номінальною зверхністю, яке тривало до 1711 року і лише трагічна для України поразка військ гетьмана Пилипа Орлика в поході до Білої Церкви поклала йому кінець.

Слідом за тим Москва впродовж 1711-1712 років провела нову депортацію населення правобережних козацьких полків (із площі близько 35 тисяч квадратних кілометрів з населенням близько 200 тисяч осіб) згідно з указом Царя Петра Романова від 23 вересня 1711 року. Вона супроводжувалася політичними репресіями проти тих, хто підтримав Пилипа Орлика в його поході. Про спосіб, у який мало бути проведено депортацію, 16 грудня 1711 року в Білій Церкві було видано відповідний наказ московського фельдмаршала Бориса Шереметьєва, який рухався з військом від Дністра до Києва. У наказі зазначалося, що висилку населення треба чинити від Немирова (тобто від Південного Бугу) і далі до Дніпра. Водночас наказувалося “нєміровскую крєпость разоріть, а житєлєй, казаков с іх жонамі і с дєтьмі, і с іх пожиткі вислать за Днєпр”. Після цього московські війська мали рухатися до Дніпра, всіх жителів переганяти за Дніпро “со всєм, а крєпості учіньонниє і жиліщє іх разоріть”. Відповідно до наказу, мали виселяти лише козаків, але на практиці депортація перетворилася на тотальне виселення. Врятувалися лише ті, хто сховався, що в зимових умовах було складно. І повертатися їм довелося до зруйнованих осель. Час був зимовий і тому смертність переселенців дорогою також була дуже високою. За оцінками дослідників кількість депортованих становила близько 125 тисяч осіб. На місцях переселення про них також ніхто не дбав. На те “указу” не було. Був “указ” лише на те, щоб перевезти їх через Дніпро і виставити вздовж нього охорону, щоб вони не могли повернутись назад.

Так скінчилося більш як 30-річне “свято української демократії”. Зрештою, масове повернення переселенців назад почалося вже влітку 1712 року попри всі перешкоди, але… вже під владу Речі Посполитої, яка на той час вже знову стала другом Москви.

Пам’ятаймо.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram