Існує такий напрям у фантастиці – альтернативна історія. Фантастичне припущення в ньому базується на можливості того, що в якійсь момент історичні події пішли не так, як насправді. Скажімо у Філіпа Діка: в 1933 році Джузеппе Дзанґара стріляв у президента Франкліна Рузвельта й поранив його (це факт); припустимо, Рузвельта тоді вбили – що далі? І ось у романі “Людина у високому замку” США у вирішальний період опинилися без сильного та мудрого лідера, не змогли ні відродити економічну могутність, ні мобілізуватися і дати відсіч Гітлеру, програли Другу світову війну та були окуповані німцями та японцями.

Або: що було б, якби Врангелю вдалося відстояти Крим від більшовицької навали? Це “Острів Крим” Василя Аксьонова. Або як у Василя Кожелянка: у 1941 році “Вісь” прийняла незалежну Україну як рівного союзника у війні проти більшовицього СРСР. Або як у Ігоря Сіліври: незалежність Україна виборола ще сто років тому (“Цепелін до Києва”).

Я переконаний, що будь-який фантастичний твір необхідно будувати на мінімум двох фантастичних припущеннях; нехай одне з них буде додатковим, а інше – основним, або вони будуть рівнозначними, якщо припущень буде три або більше – ще краще. Альтернативна історія – не виняток: до припущення про можливий інакший хід історичних подій краще додати й суто науково-фантастичний елемент. У Діка це було, у Сіліври це було; у Аксьонова і Кожелянка – не було, і ті суто “політичні” альтернативки видаються блідими; принаймні, з точки зору обізнаного в жанрі шанувальника фантастики.

Мені подобається вигадувати різноманітні альтернативні варіанти історії, тільки записувати їх не дуже полюбляю. Колись, наприклад я написав оповідання з припущенням про знищення цивілізації в 1960-ті роки в Третю світову після застосування ядерної зброї. Мені треба було змоделювати ситуацію, в якій цивілізацію намагаються відродити з нуля, побудувати її на інших засадах. Звісно й без другого фантастичного припущення не обійшлося.

Іншу альтернативну історію, задуману мною, я так і не написав. Там мало розповідатися про те, що наша країна прийняла не “козацький,” а “волинський” шлях – відколи князь Острозький підписав унію з кальвіністами (а він готував цей проєкт). Країна ще чотири століття тому здобула незалежність і визнання серед європейських держав, тільки зветься вона не Україна, а Рутенія, до XIX століття нею правили королі, починаючи з Костянтина Великого. А ще мало бути друге припущення – в 1990-х роках у нашій країні впроваджено пряму електронну демократію, і більшість питань вирішується референдумами, які проводяться через спеціальні термінали для голосування мало не щодня. На голосування ставляться питання від кадрових призначень до розподілу бюджету.

Досі я вважаю, що цей шлях – за задумом Острозького – був би для нас кращим. Але не єдиним. Куди не ступи – в Україні скрізь альтернативна історія: а якби під Берестечком склалося інакше? Якби Володимир прийняв не православ’я, а іслам? Якби ми вчились так, як треба?

Якби, якби, якби, якби…

Чи не дивно, що для дуже багатьох, а може й більшості, росіян викликає захоплення схожість між сербською чи болгарською мовами з російською, хоч вона набагато менша, ніж схожість української та російської мов? Але в українській бачать не схожість, а відмінність. Бо період королівства Русь, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої для офіційної російської точки зору – був трагічною історичною помилкою, а відтак і українська мова видається, як спотворена російська, насичена помилками.

Це відраза не стільки до мови, як до можливості інакшого шляху. Якщо українці можуть щось побудувати краще та ще й випередити в розвитку Росію, то руйнується не просто авторитет нинішнього, окремо взятого, начальства у Кремлі, руйнується система, створена за останні кілька століть. Цю систему чудово охарактеризував у новорічному тості Сталін: “Другой народ сказал бы такому правительству: “Уходите, вы не оправдали наших ожиданий”. Но русский народ так не сказал”.

Їх там, у Росії, лякає саме наявність альтернативи, тому що вся їхня державність, її історія та політична система побудовані на безальтернативності. Одна релігія, одна мова, один цар. Нема чого сумніватися, навіщо вибирати, у парламенті не місце для дискусій, все вже вирішено без нас, начальству видніше, цар не може помилятися і таке інше.

Так народ краще гуртується і не вимагає зайвого. Але цар може помилятися, істину не пізнати без сумнівів, простими рішеннями складні проблеми не здолати. І головне – демократичні держави перемогли в історичному змаганні з тоталітарними.

Альтернативна історія не лише розважальний жанр, він гарно розвиває аналітичні здібності, дозволяє краще усвідомити, до чого може призвести те чи інше рішення, і усвідомити, що від твого вибору щось таки залежить.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram