Юрій Литвин – український поет і дисидент, який став в’язнем радянського режиму. Його заґратували за здатність мислити критично, за сповнені гуманізму твори, за участь у правозахисній діяльності. Литвин сумарно отримав 41 рік позбавлення волі. Вийти на свободу йому вже не судилося.

Юрій народився 26 листопада 1934 року в селі Ксаверівка (Київщина). Батьки були сільськими вчителями. Коли розпочалася німецько-радянська війна батька забрали на фронт, пізніше був партизаном у загоні Сидора Ковпак. Через отримане тяжке поранення помер у шпиталі 1944-го. Вдова із сином перебралася в село Барахти. Початкову освіту Юрій здобув у семирічці, а потім навчався у гірничо-промисловій школі в Ростовській області. Проте за станом здоров’я не закінчив заклад і повернувся в село.

У 1953 році Литвина вперше заарештували через конфлікт із місцевою владою. Річ у тім, що селяни, які становили майже 40% населення, почали вільно отримувати паспорти лише із серпня 1974 року (внутрішні паспорти з’явилися в 1932-му, їх видавали жителям міст, робітничих поселень). До цього часу вони були майже кріпаками у колгоспах, куди їх автоматично записували по досягненню 16 років. Щоби виїхати за межі колгоспу потрібна була довідка від голови колгоспу, а це фактично безмежна влада начальства. За такі довідки вони брали від селян величезні хабарі, а ті хто не мав змоги платити, так і лишалися “невиїздними”. Порушників карали штрафами або тюремним ув’язненням. Литвин, разом із іншими хлопцями, вирішили дістати довідки на виїзд у місто. Після відмови вдалися до дій – спіймали та прив’язали телицю за селом, а голову взялися шантажувати пропажею худоби, мовляв: “Якщо будете так несправедливо ставитися до молоді, то вона буде вчиняти всілякі злочини”. За цю витівку голова подав на хлопців до суду, їх засудили до 10 років ув’язнення, а Юрія, як головного заколотника на 12. Покарання відбував на будівництві Куйбишевської ГЕС.

Мати тим часом клопоталася звільненням сина. Сидір Ковпак на той час обіймав посаду голови президії ВР УРСР, до нього й звернулася вдова Тимона Литвина. Ковпак згадав відважного побратима й допоміг щодо помилування для його сина Юрія.

31 січня 1955 року хлопець вийшов на волю, і подався до Ленінграда, там жив дядько по материнській лінії. Але не встиг хлопець на повні груди вдихнути повітря свободи, як знову опинився за ґратами. Цього разу його звинуватили в тому, що він у таборі, де відбував покарання, створив разом із однодумцями “Братерство вільної України”, головна мета якого самостійна Україна та боротьба проти комунізму. У вересні 1955 року за “зраду Батьківщини”, Юрія засудили до 10 років таборів та 3 років позбавлення прав.

Спочатку Литвина етапували в Сибір, потім у Мордовію. Там він написав книгу “Трагічна галерея”. У своїх віршах він описав трагічну долю свого покоління, торкнувся теми жертв терору. Збірку присвятив Левку Лук’яненку.

Відбувши покарання, Юрій у 1965 році попрямував до Москви. Там йому вдалося пробитися до посольства Канади (за іншими даними США) і розказати про становище політв’язнів у таборах. Щоб Литвина знову не заарештували, співробітники дипломатичної організації непомітно вивезли Литвина на автівці, і він зміг добратися до рідного села Барахти. Там жила його мати, там він одружився, там у нього народився син Ростислав.

Юрій влаштувався у Василькові на завод, де його обрали до професійного комітету. Він намагався переконати робітників, що профспілка – це інструмент захисту робітників, а не маріонеткова установа від партії. Про це стало відомо КДБ, Литвину пригрозили за крамолу новим арештом.

І він таки стався. 1974 року Литвина знову заґратували. Тепер його засудили за “Наклепницькі вигадки, що паплюжать радянський державний та суспільний лад”. Його звинуватили в тому, що він роками пише й розповсюджує твори, які паплюжать СРСР та суспільний устрій. Зібравши до купи роботи Литвина (“Трагічна галерея”, “Вступ”, “Два дебюти”, “Ми і Ви”, “Сен-Казка”, “Горпиха”, “Монолог Стрільця”, “Тези про державу”, “Анархо-комуністичний маніфест”, “Записки робітника”), вишукали в них наклепи на радянську політику й долучили до обвинувачень. Юрій вини не визнав, свідчити відмовився. Суд довів провину та оголосив вирок – три роки суворого режиму в таборі Верхній Чов, що в Комі АРСР.

Тяжко прийшлося Литвину, тут в’язнів взагалі за людей не мали, єдина розмова начальства – гумовий кийок. Тут Юрій захворів на виразку шлунка. Під час складної операції ледь не віддав Богові душу.

У 1977 році Литвин знову переступив поріг рідного дому. Але ще півтора року був під пильним адміннаглядом. За межі села виїжджати заборонено, із 9 вечора до 7 ранку мав сидіти вдома. За цей час він переніс ще дві операції. У 1978-му до нього завітала правозахисниця Оксана Мешко та запропонувала вступити до Української Гельсінкської групи (УГГ). Юрій Тимонович погодився. У квітні 1979 написав працю “Правозахисний рух в Україні, його засади та перспективи”.

19 липня 1979 року на день народження сина Ростислава, Литвин із родичем та знайомим пішов до річки з пляшкою вина. Несподівано з’явилася автівка з якої вискочило п’ять міліціонерів, спитавши хто з них Литвин, заштовхали Юрія й повезли у відділок. Там його оштрафували, ніби то за пиятику, побили та відпустили. А 8 серпня “за вчинення опору працівникам міліції” засудили до трьох років суворого режиму.

За півтора місяця до закінчення терміну, 24 червня 1982 року, Київський обласний суд визнав Литвина особливо небезпечним рецидивістом і засудив до 10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання.

У 1983-му тяжко хворого Литвина етапували в село Кучино Пермської області. Виснажений морально й фізично Юрій Тимонович вже не міг звестися з ліжка. 23 серпня 1984 року його знайшли в бараці з розрізаним животом. За два тижні він помер у лікарні. Чи це було самогубство, чи вбивство – достеменно невідомо. У свідоцтві про смерть, яке видали матері Литвина зазначено, що помер від “проникаючого різаного поранення черевної порожнини з пошкодженням тонкого кишківника”. Там його й поховали. А в листопаді 1989 року його тілнки, а також тлінки Василя Стуса й Олекси Тихого перевезли до Києва і з почестями перепоховали на Байковому кладовищі.

За своє життя Юрій Литвин писав повісті та вірші. Більшість із них до сьогодні не знайдено. Сам письменник говорив:

“Може, 10 відсотків із того, що я написав, досягло мети, а решта – у кадебістських сейфах. Але навіть якби лише один відсоток побачив світ – усе одно слід було писати”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram