Юрій Левітанський – відомий автор низки унікальних та прекрасних віршів. Він прокинувся знаменитим у 1979 році, коли на екрани вийшов фільм Володимира Меньшова “Москва сльозам не вірить”. А саме вірш: “Коїться що на цім світі? А просто зима. Просто зима, Ви гадаєте? Так, я гадаю. Адже я сам, як умію, сліди прокладаю в ваші будинки, коли іще сонця нема” приніс йому славу.
Юрій Давидович народився в 22 січня 1922 року в містечку Козелець (нині Чернігівська область). Родина жила бідно, потребувала часом в найнеобхіднішого, особливо після того, як їх начисто обібрали, винісши з будинку майже все, що там було.
У пошуках кращої долі батьки часто переїжджали з місця на місце, і коли хлопчикові виповнилося три роки, сім’я вже жила в Києві. Потім батькові вдалося знайти роботу на одній з донбаських шахт. Вони переїхали в невелике шахтарське селище – кілька будинків у степу. Незабаром перебралися до столиці шахтарського краю – місто Сталіно (нині Донецьк). Тут хлопець закінчив українську десятирічку та подався до Москви, вступив до Інституту філософії, літератури та історії.
Та всі плани Юрія зруйнувала німецько-радянська війна, яка тривала для Левітанського шість років, оскільки після того, як воїн пройшов половину Европи та зустрів День Перемоги в Празі, його частину перекинули в Монголію.
По поверненню зі служби Левитанский поїхав до Іркутська, де в евакуації жили його батьки. Письменник Георгій Марков допоміг Юрію працевлаштуватися, він очолив літературну частину в місцевому театрі оперети, а ще йому виділили кімнату. Крім основної роботи Левитанский працював у місцевій армійській газеті, писав у різних жанрах, зокрема складав анекдоти та гуморески.
В Іркутську Юрій Левітанський одружився. Його обраницею стала дівчина на ім’я Марина. Попри матеріяльну скруту подружжя жило в любові та злагоді. Невдовзі вийшла перша збірка віршів Левітанського.
У 1950-х роках поет вирішив продовжити навчання й подався до Москви. Там закінчив дворічні літературні курси при Інституті імені Максима Горького. Відтак Юрій забрав дружину із Іркутська, і вони разом замешкали у Москві. Але життя у столиці призвело до розпаду шлюбу.
У той період вийшли друком дві книги Левітанського “Сторони світу” (1959) і “Земне небо” (1963). Та справжнє визнання поетові принесла книга поезій “Кінематограф”. Наступна книга Левітанського “День такий-то” (1976) була антиподом, якщо “Кінематограф” був широкою ретроспективою духовного становлення та розвитку особистості, то нова книга –спроба поета пильно вдивитися в один тільки день, в один годину, навіть в одну мить людського життя. Окрім літературного успіху, Сергій знайшов нове кохання. Студентка Валентина Скорина, яка стала дружиною поета, народила трьох доньок – Катерину, Анну й Ольгу.
“Своїм дітям я віддав десять років життя. Я був для них і татом, і бабусею, і нянею: прав, прибирав, варив суп. Віршам відводилася ніч: напившись міцної кави і накурившись до дзвону в голові, я сідав за стіл”, – розповідав поет.
Тоді Левітанського часто можна було побачити з авоськами то біля свого будинку, то біля дому, де мешкалайого мама. Друга половина 1980-х років знову круто змінила долю Левітанського. Юрію 63 роки, дружина, троє дітей, а серце поета знову охопило полум’я любові. Цього разу до 19-річної Ірини Машковської. Із Валентиною розлучився, і в 1989-му одружився втретє. Для нього це було як переписати все життя на чистий аркуш. Ідилія в особистому житті затьмарювалася крахом Радянсього Союзу, точніше його наслідками – дефіцит, безгрошів’я, квартирна невлаштованість. Переживанням і осмисленням цих подій наповнена наступна книга – “Білі вірші” (1991).
У 1990-х роках здоров’я поета стало погіршуватися з кожним днем. Лікарі радили Юрію якнайшвидше зробити операцію на судинах, але тодішня медицина була в повному занепаді, тому рекомендували їхати закордон. Утім це коштувало дорого, а грошей не було. На допомогу прийшли колеги, які раніше емігрували з СРСР. Володимир Максимов, письменник, головний редактор паризького журналу “Континент”, давній і близький друг поета, опублікував відкритий лист до російської еміграції із закликом зібрати необхідну суму. Негайно відгукнулися Ернст Невідомий, Йосип Бродський, Михайло Шемякін. На зібрані кошти Юрія успішно прооперували в Брюсселі.
Після операції поет повернувся до роботи: писав вірші, читав лекції в Літературному інституті. Він був єдиним серед діячів мистецтва, хто відверто виступив проти війни в Чечні. Про це він привселюдно заявив на врученні Державної премії Росії в 1995 році. Ця тема була його особистою трагедією, яка не давала спокою до останніх днів.
Помер Юрій Левітанський від інфаркту на зборах, де обговорювали чеченські події. Це сталося 25 січня 1996 року. Похований на Ваганьковському кладовищі в Москві.
25 вересня 2013 року на будівлі колишньої школи, де вчився поет, встановлено меморіальну дошку.
Про вірші поета писали: “Полум’я високе, вічний вогонь людського духу живе в поезії Левітанського, в її моральному та художньому пошуку. Вона не уникає життєвої прози, але відображає її засобами музичними. Тут йшов його головний пошук, тут трапилися його головні досягнення”.
– Що ж нас чекає по тому? – А січень-мольфар.
– Січень настане, вважаєте? – Так, я вважаю.
Я вже давно цю засніжену книгу читаю,
Цей із картинками хуги прадавній буквар.
– Чим це нарешті закінчиться? – Квітнем ясним.
– Квітнем ясним, Ви ручаєтесь? – Так, я ручаюсь.
Я навіть чув, і тепер увесь час прислухаюсь,
Ніби сопілка співала в гаю і за ним.
Гордій Коцюба: Життя – дорога змагань
Йосип Браз – один із найвидатніших, забутий портретист
Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]
