Юрій Левітанський – відомий автор низки унікальних та прекрасних віршів. Він прокинувся знаменитим у 1979 році, коли на екрани вийшов фільм Володимира Меньшова “Москва сльозам не вірить”. А саме вірш: “Коїться що на цім світі? А просто зима. Просто зима, Ви гадаєте? Так, я гадаю. Адже я сам, як умію, сліди прокладаю в ваші будинки, коли іще сонця нема” приніс йому славу.

Юрій Давидович народився в 22 січня 1922 року в містечку Козелець (нині Чернігівська область). Родина жила бідно, потребувала часом в найнеобхіднішого, особливо після того, як їх начисто обібрали, винісши з будинку майже все, що там було.

У пошуках кращої долі батьки часто переїжджали з місця на місце, і коли хлопчикові виповнилося три роки, сім’я вже жила в Києві. Потім батькові вдалося знайти роботу на одній з донбаських шахт. Вони переїхали в невелике шахтарське селище – кілька будинків у степу. Незабаром перебралися до столиці шахтарського краю – місто Сталіно (нині Донецьк). Тут хлопець закінчив українську десятирічку та подався до Москви, вступив до Інституту філософії, літератури та історії.

Та всі плани Юрія зруйнувала німецько-радянська війна, яка тривала для Левітанського шість років, оскільки після того, як воїн пройшов половину Европи та зустрів День Перемоги в Празі, його частину перекинули в Монголію.

По поверненню зі служби Левитанский поїхав до Іркутська, де в евакуації жили його батьки. Письменник Георгій Марков допоміг Юрію працевлаштуватися, він очолив літературну частину в місцевому театрі оперети, а ще йому виділили кімнату. Крім основної роботи Левитанский працював у місцевій армійській газеті, писав у різних жанрах, зокрема складав анекдоти та гуморески.

В Іркутську Юрій Левітанський одружився. Його обраницею стала дівчина на ім’я Марина. Попри матеріяльну скруту подружжя жило в любові та злагоді. Невдовзі вийшла перша збірка віршів Левітанського.

У 1950-х роках поет вирішив продовжити навчання й подався до Москви. Там закінчив дворічні літературні курси при Інституті імені Максима Горького. Відтак Юрій забрав дружину із Іркутська, і вони разом замешкали у Москві. Але життя у столиці призвело до розпаду шлюбу.

У той період вийшли друком дві книги Левітанського “Сторони світу” (1959) і “Земне небо” (1963). Та справжнє визнання поетові принесла книга поезій “Кінематограф”. Наступна книга Левітанського “День такий-то” (1976) була антиподом, якщо “Кінематограф” був широкою ретроспективою духовного становлення та розвитку особистості, то нова книга –спроба поета пильно вдивитися в один тільки день, в один годину, навіть в одну мить людського життя. Окрім літературного успіху, Сергій знайшов нове кохання. Студентка Валентина Скорина, яка стала дружиною поета, народила трьох доньок – Катерину, Анну й Ольгу.

“Своїм дітям я віддав десять років життя. Я був для них і татом, і бабусею, і нянею: прав, прибирав, варив суп. Віршам відводилася ніч: напившись міцної кави і накурившись до дзвону в голові, я сідав за стіл”, – розповідав поет.

Тоді Левітанського часто можна було побачити з авоськами то біля свого будинку, то біля дому, де мешкалайого мама. Друга половина 1980-х років знову круто змінила долю Левітанського. Юрію 63 роки, дружина, троє дітей, а серце поета знову охопило полум’я любові. Цього разу до 19-річної Ірини Машковської. Із Валентиною розлучився, і в 1989-му одружився втретє. Для нього це було як переписати все життя на чистий аркуш. Ідилія в особистому житті затьмарювалася крахом Радянсього Союзу, точніше його наслідками – дефіцит, безгрошів’я, квартирна невлаштованість. Переживанням і осмисленням цих подій наповнена наступна книга – “Білі вірші” (1991).

У 1990-х роках здоров’я поета стало погіршуватися з кожним днем. Лікарі радили Юрію якнайшвидше зробити операцію на судинах, але тодішня медицина була в повному занепаді, тому рекомендували їхати закордон. Утім це коштувало дорого, а грошей не було. На допомогу прийшли колеги, які раніше емігрували з СРСР. Володимир Максимов, письменник, головний редактор паризького журналу “Континент”, давній і близький друг поета, опублікував відкритий лист до російської еміграції із закликом зібрати необхідну суму. Негайно відгукнулися Ернст Невідомий, Йосип Бродський, Михайло Шемякін. На зібрані кошти Юрія успішно прооперували в Брюсселі.

Після операції поет повернувся до роботи: писав вірші, читав лекції в Літературному інституті. Він був єдиним серед діячів мистецтва, хто відверто виступив проти війни в Чечні. Про це він привселюдно заявив на врученні Державної премії Росії в 1995 році. Ця тема була його особистою трагедією, яка не давала спокою до останніх днів.

Могила Левітанського. Фото: Сергій Семенов/CC BY 3.0

Помер Юрій Левітанський від інфаркту на зборах, де обговорювали чеченські події. Це сталося 25 січня 1996 року. Похований на Ваганьковському кладовищі в Москві.

25 вересня 2013 року на будівлі колишньої школи, де вчився поет, встановлено меморіальну дошку.

Про вірші поета писали: “Полум’я високе, вічний вогонь людського духу живе в поезії Левітанського, в її моральному та художньому пошуку. Вона не уникає життєвої прози, але відображає її засобами музичними. Тут йшов його головний пошук, тут трапилися його головні досягнення”.

– Що ж нас чекає по тому? – А січень-мольфар.
– Січень настане, вважаєте? – Так, я вважаю.
Я вже давно цю засніжену книгу читаю,
Цей із картинками хуги прадавній буквар.
– Чим це нарешті закінчиться? – Квітнем ясним.
– Квітнем ясним, Ви ручаєтесь? – Так, я ручаюсь.
Я навіть чув, і тепер увесь час прислухаюсь,
Ніби сопілка співала в гаю і за ним.

Петро Кішка – український герой оборони Севастополя

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram