Українська революція початку XX століття – це не тільки боротьба за незалежність і соборність в Україні й на Кубані. Уже тоді численні поселення українців існували далеко за межами Батьківщини, зокрема, на Далекому Сході. Одним із провідників національно-визвольного руху в тому краї був Юрій Глушко-Мова – прем’єр-міністр Української Далекосхідної Республіки.
Юрій Косьмич Глушко народився 16 квітня 1882 року в селі Нова Басань Козелецького повіту Чернігівської губернії (нині Бобровицького району Чернігівської області). Про його дитинство та юні роки інформації збереглося небагато. Відомо, що Юрій закінчив Жмеринське й Київське залізничні училища, але в 19 років вирішив круто змінити свою долю – влаштувався машиністом на Добровільний флот, який займався пасажирськими, вантажними та поштовими рейсами між Одесою і Владивостоком.
Тоді Російська імперія здійснювала активну експансію на Далекому Сході, а з України до узбережжя Тихого океану вирушали десятки тисяч переселенців. Так виник Зелений Клин (Закитайщина або Зелена Україна) – область Приамур’я площею понад мільйон квадратних кілометрів, де значну частину населення становили українці, які шукали тут кращої долі.
Залишитися на Далекому Сході вирішив і Юрій Глушко. Працював на Китайсько-Східній залізниці в Маньчжурії, потім інженером і техніком на будівництві Владивостоцької фортеці. Водночас Юрій був активним учасником українського громадсько-культурного життя. Виступав режисером й актором в українських театральних виставах, організатором шевченківських свят. Писав поезії під псевдонімом Мова, а 1918 року у Владивостоці вийшла друком його книга “Підручник актьоровий”.
Під час Першої світової війни Юрієві довелося перетнути всю Азію зі сходу на захід і у зворотньому напрямку – він служив техніком на Кавказькому фронті, де російські війська вели бойові дії проти Османської імперії. Повернувся до Владивостока на початку 1918 року. За час його відсутності кардинально змінилося все: не стало ні царя, ні Тимчасового уряду, Російська імперія розпадалася, починалася громадянська війна між “білими” й “червоними”. В Україні постала Українська Народна Республіка, на Кубані за активного сприяння українців – Кубанська Народна Республіка. Державотворча діяльність захопила й українців Далекого Сходу, які проголосили Українську Далекосхідну Республіку.
Юрія Глушка-Мову одразу обрали головою українського товариства “Просвіта” у Владивостоці. У квітні 1918 року в Хабаровську відбувся III Український далекосхідний з’їзд, який ухвалив рішення про формування української армії на Далекому Сході під командуванням генерала Бориса Хрещатицького та про створення Крайового секретаріату, керувати яким доручили Юрієві Глушку. Ішлося про те, щоб перетворити Зелений Клин на невіддільну частину, колонію Української Народної Республіки.
Восени 1918-го Юрій ініціював IV Український далекосхідний з’їзд у Владивостоці, де його затвердили головою Українського Далекосхідного Секретаріату – виконавчого органу Української Далекосхідної Крайової Ради. Відтоді Глушко-Мова став на чолі українського національно-визвольного руху Зеленого Клину. До повноцінного оформлення державності справа не дійшла через украй несприятливі військово-політичні обставини. Але, маючи скромні фінансові можливості, уряд Глушка публікував українські видання, газету “Щире слово”, Конституцію національно-культурної автономії українства на Далекому Сході. Протягом певного часу існувала ідея політичного об’єднання з Українською Народною Республікою та повернення українців-переселенців на Батьківщину, але втілити їх у життя не вдалося.
Про умови, в яких довелося працювати керівникові Українського Далекосхідного Секретаріату, сам Юрій згадував:
“Вдосвіта встаєш, вдягаєш двірницького фартуха, береш мітлу й ідеш замітати вулицю та прибирати будинок і навколо. Приходить восьма година, – вже в повному блиску засідаєш в урядовому кабінеті, на високому посту прем’єра! Приходить час візит до різних посольств, – удягаєш фрак, циліндр, рукавички, сідаєш в екіпаж і їдеш до японського посольства. Отак доводилося одночасно бути й двірником, і прем’єром, і послом!”
Але український визвольний рух на Далекому Сході (власне, як і в самій Україні) опинився “між двох вогнів”. До нього однаково вороже ставилися як більшовики, так і білогвардійці. Вперше Юрія заарештували 1919 року білогвардійці. Та йому вдалося втекти й переховуватися до падіння режиму адмірала Колчака. Вдруге його заарештували вже більшовики в листопаді 1922-го. Цього разу за ґрати потрапили й найближчі співробітники Юрія. Їм інкримінували укладення угоди з білогвардійцями з метою встановлення української національно-культурної автономії на Далекому Сході, отримання фінансової допомоги від Японії, видачу громадянам паспортів Української Народної Республіки з національною символікою, поширення антирадянських чуток і “контрреволюційної” літератури, незаконне призначення вчителів до українських національних шкіл.
У січні 1924 року над підсудними влаштували показовий Читинський процес. Юрій Глушко-Мова рішуче відкидав сфабриковані звинувачення, поводив себе впевнено й сміливо.
“Суддя Матвєєв: Чи сиділи у в’язниці і були під судом?
Юрій Глушко: Сидів при Колчаку і був засуджений на кару смерти за те, що боровся за організацію українського куреня, аби не допустити до русифікації українців і використання їх для братовбивчої боротьби.
Суддя Матвєєв: Чи ви хотіли відірвати Далекий Схід від РСФСР і злучити з Японією?
Юрій Глушко: Ніколи питання такого не було, ми скористали з гасла “самовизначення” і не встигли ще провести початкової стадії організації, а нас уже розігнали й посадили до в’язниці. Про всі злочини проти держави ми довідались з акту оскарження, який вважаємо актом інсинуації та повного неосвідомлення щодо української справи”.
Більшовицькі судді засудили Юрія Глушка до 5 років позбавлення волі, але після застосування амністії термін скоротили вдвічі. Після звільнення він працював у Читинській області й у Таджикистані, а 1930 року повернувся в Україну й оселився в Києві – вірогідно, під іншим прізвищем. Таке припущення постає тому, що Юрій зумів уникнути репресій в 1930-х, що було практично неможливо, враховуючи його попередню діяльність. У цей період він працював інженером будівельних організацій і, як казав пізніше: “Доводилося усе життя ховатися, маскуватися під обивателя, щоб ніхто не догадувався, хто я такий”. Більшість документів, які зберігалися в родині й могли стати компроматом, було спалено.
Коли восени 1941 року нацисти окупували Київ, Юрій Глушко-Мова опинився без роботи та практично без засобів для існування. Письменниця Докія Гуменна залишила спогад про нього в цей період:
“До Софієвської управи (Львівська, 9) прийшов і Глушко-Мова, може не стільки по допомогу, як просити якої роботи. Це був дуже високий, ставкий і стрункий старий сивий чоловік. Вражав на тодішньому тлі своєю елеґантністю, артистичністю. Випрасуваність, чистота, добірна увага до своєї зовнішности й навіть чорний метелик під шиєю. Риси обличчя дуже аристократичні і, на диво, не вдіяла нічого старість із його красою. Імпозантність його, промовистість та свіжість думки й оцінок відразу завойовували. Скаржився, що носив статтю спогад про Михайла Старицького (була ювилейна дата, а стаття була дуже цінна), але редактор газети “Нове Укр. Слово”, Штепа, не прийняв її, бо це, мовляв, не актуально. Актуально було наповнювати газету відомостями про третьорядних німецьких вчених. В такому безлюдді, ніким не підтриманий, хоч міг би ще багато чого зробити, жив останні свої дні. Сам він усе добре розумів, що на ньому ще лежить обов’язок подати спогади про свою діяльність і мав усі до цього данні, бо володів пером. Але нікому те не було потрібне!”
Свідчення про Юрія Глушка-Мову залишив і голова київської міської управи періоду нацистської окупації Леонтій Форостівський:
“Він розказав мені про той ентузіязм, з яким у свій час будувалася українська справа на Зеленій Україні, показав свої документи, з яких видно було, що він там був прем’єром Українського Уряду, що своїм завданням ставив Соборність й Незалежність усіх територій, населених українцями. Глушко-Мова робив з першого знайомства враження прямої, чесної, скромної особи й свідомого українця-соборника”.
28 жовтня 1942 року Юрій Глушко-Мова помер в окупованому Києві від голоду й виснаження. Поховали його на Лук’янівському цвинтарі. Родина Юрія – дружина Клавдія Матвіївна Іванаш (1881-1947), доньки Катерина та Наталя – залишилися в Києві, завдяки чому могилу було збережено й доглянуто. 2012 року благодійний фонд “Героїка” встановив на могилі українського патріота новий пам’ятник – козацький хрест. У грудні 2019-го на честь Юрія Глушка було перейменовано колишню вулицю більшовика Подвойського в Шевченківському районі столиці (місцевість Сирець).
Теофіл Копистинський – художник-реаліст, портретист, реставратор
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
