Євген Пилипович Гуцало – український письменник, поет та журналіст – народився 14 січня 1937 року на Вінниччині в родині вчителів. Змалечку батьки привчали малого до українського слова. Книжки хлопчина не читав, а ковтав – настільки захопливим був для нього світ літератури. Гуцали знали, чого варта книга, тому зуміли зберегти невелику бібліотеку у часи буремні та страшні. Саме ці зібрання стали опорою для Євгена. А потім була шкільна бібліотека, пізніше – книгозбірня в сусідньому селі. Євген читав і ніяк не міг втамувати спрагу до друкованого слова. Але невеличкі сільські бібліотечки не могли задовольнити “апетиту” хлопця, тому він подався до районного центру. Стоси книжок брав додому і вже не міг відірватися, аж поки не дочитає до останньої крапки. Таке захоплення літературою надихнуло юнака й самому долучитися до красного слова.

“Ще років у десять, власноруч збив неоковирного дерев’яного стола, поставив його біля хати у кущах бузку і, день у день, писав за тим столом вірші та оповідання. Потім ті твори відсилав до редакцій газет та журналів”, – писав Євген.

Злет творчості Євгена припав на період “хрущовської відлиги”. У 1959-му, закінчивши педагогічний інститут у Ніжині, влаштувався в редакцію, але згодом зосередився на літературній ниві. Відтоді почав друкуватися, і за два роки вийшла його збірка “Яблука з осіннього саду”. Потім щороку з’являлися нові: “Скупана в любистку” (1965), “Хустина шовку зеленого” (1966), у 1969-му – “Запах кропу”. Його твори були оцінені тогочасними літературними корифеями: Миколою Бажаном, Михайлом Стельмахом, Павлом Загребельним. До речі, саме Загребельний запросив Гуцала редагувати літературний вісник. Збірками молодого автора зачитувалися не тільки українці, а й поляки, болгари, німці.

Зрештою, ім’я вінницького літератора засяяло поруч із видатними письменниками-шістдесятниками: Ліною Костенко, Миколою Вінграновським, Іваном Драчем, Григіром Тютюнником та іншими. Саме вони були творцями нової української літератури. Творчість Гуцала поєднувала в собі любов до життя та людей. Він прагнув зрозуміти й піднести чесну людину, а ницу – викрити привселюдно.

Але з настанням брежнєвських часів розпочинається наступ на творчу інтелігенцію. Костенко мовчить, бо не бажає йти на компроміси з владою, Григір Тютюнник заподіяв собі смерть, Валерій Шевчук пише, але твори вкриваються пилюгою в шухляді столу. Шістдесятники мали вирішити кожен для себе – скоритися владі та зрадити себе, або ж не піддаватися на утиски, лишитися вірним собі й змовкнути до кращих часів.

Гуцало обрав третій шлях – не став дисидентом, не ліз відкрито у конфлікти, просто писав реалістичну прозу – повісті “Передчуття радості” (1971), “Весна високосного року” (1973), “За обручем” (1976), “Зелене листячко з вирію” (1977) тощо. У них змальоване буття людей від дитинства до життєвих випробувань. Розповідав, як люди навчилися виживати в брехливому світі, який нещадно деформував свідомість. З часом його герої перетворювалися не на ідеальні образи, а на сповнені дошкульного цинізму. Навіть кохання перестало бути чимось світлим і піднесеним, а перетворилося на трагедію або фарс.

У 1981-му, після тривалої перерви, вийшла поетична збірка “Письмо землі”, за нею ще низка ліричних книжок. Для Гуцала вірші були справжньою магією його душі, яка давала очищення від буденного, злого, нещадного світу. Це своєрідне омолодження, повернення до стану любові та людяності, які є рушійною силою всього.

За часів Незалежності України Євген Гуцало неначе відродився. Він нарешті міг вільно писати, і слово легко народжувалося на папері. Тепер можна сказати про все: і про те що раніше заборонялося, і про те що хочеться – чесно, відверто. І письменник вдався до критики. Найвизначнішим став цикл гострих статей, які він присвятив зносинам між Україною та Росією. Спочатку вони були опубліковані в газеті “Літературна Україна”, а влітку 1995 року видавництво “Просвіта” запропонувало Євгенові Пилиповичу видати їх у книжці під загальною назвою “Ментальність орди”. Дмитро Павличко написав:

“Це найвидатніша книжка, на яку здобулися шістдесятники, тому що ця книжка ніколи не забудеться, доки буде існувати Росія. У цій книжці подана наша неволя тільки з другого боку, щоб ми зрозуміли, хто ми є і хто той народ, який взяв на себе функцію пригноблення нас. У Гуцала є панорама імперської культури, якій право жити між народами давали геніальні росіяни, які служили царю – Пушкін і Достоєвський”.

Сам же автор зазначив, що не міг не задуматися над співжиттям російського та українського народів на українській землі. Силою агресії, силою зброї, силою патологічної брутальності і патологічного розбою Росія постійно нав’язувала українцям культ російського народу, цивілізацію брехні, пияцтва, ненависті до праці, безгосподарності, хаосу, безперспективності, мародерства. Навіть війна в Чечні – це така сама війна, що велася в Україні завжди.

Після виходу в світ “Ментальності орди” представники лівих, проросійських політичних сил і колишньої партноменклатури намагалися вилучити книгу з продажу. Та їм не вдалося домогтися свого – друге, доповнене видання праці побачило світ 2007 року.

Помер Євген Гуцало нагло від серцевої хвороби 4 липня 1995 року. На ювілейному вечорі з нагоди 80-річчя від дня народження письменника, український скрипаль та композитор Кирило Стеценко сказав:

“На небі з’являлися зірки. Одна з них – зірка великого українського письменника, людини, яка щодня дуже красивим почерком писала сторінку із цього страшного, прекрасного, великого життя”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram