Євген Букет. “Роздержавлення” чи свідоме знищення?

Євген Букет. "Роздержавлення" чи свідоме знищення? Фото з відкритих джерел

Наприкінці 2015 року Президент України підписав Закон “Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації”. Згідно з його положеннями, органи державної влади та місцевого самоврядування повинні вийти зі складу засновників ЗМІ найпізніше до кінця 2018 року.

Першого січня 2019-го, згідно з наміром творців цього Закону, ми маємо прокинутися в новій країні, де держава не впливає на друковані засоби масової інформації і всі вони не друкують “фейки”, “заказуху”, “темники” та інші “спущені згори” матеріали… Благородно, чи не так?

Але ж, шановні, ми живемо в Україні. До того ж, у час боротьби з агресором та інформаційної війни з окупантами нашої землі. Саме сьогодні вплив ЗМІ на формування національної свідомості є особливо важливим. Вони виступають вагомим засобом створення історико-культурного інформаційного простору держави, який повинен стати духовно-ідеологічним цементом, що скріплює народ у політичну націю.

І от, саме тоді, коли інформаційна політика має стати надзвичайно важливою складовою національної безпеки країни ми отримали “роздержавлення”… Замість усебічної підтримки – органи державної влади прагнуть якнайшвидше припинити фінансування своїх друкованих видань, органи місцевого самоврядування – відібрати останнє, що лишилося у місцевих газет, – це здебільшого приміщення. І знову під “європейськими” гаслами відбувається фактичне знищення цілого сегменту паперової періодики. І сегменту доволі специфічного: із постійною, хоч і невеличкою, читацькою аудиторією, у переважній більшості – україномовного, з давніми журналістськими школами і традиціями…

28 грудня минулого року була ухвалена нова Постанова КМУ від № 1038 “Про умови оплати праці журналістів державних і комунальних (поки що! – Авт.) засобів масової інформації”, згідно з якою мав би бути суттєво збільшений фонд оплати праці журналістам. Але кошти для цього в бюджеті на поточний рік не передбачили.

Журналістів, які вимагають дотримання чиновниками чинного законодавства, або тупо ігнорують, або відправляють до судів, посилаючись на “роздержавлення”. Як наслідок – працівники друкованих ЗМІ так і не отримали обіцяного Урядом підвищення зарплат.
Але ж, державна підтримка загальноукраїнських україномовних друкованих видань – це надзвичайно важливе завдання, яке сьогодні має бути пріоритетом національної політики!

Де завгодно, тільки не в Україні. Терористичні “ДНР” і “ЛНР”, приміром, завалюють прифронтові території своєю друкованою пропагандою. У нас же навіть про елементарну передплату державним коштом державних ЗМІ мешканцям Донеччини і Луганщини не може бути й мови! На це в жодних резервах за означенням немає коштів.

Сьогодні на українському інформаційному ринку домінують газети і журнали, що виходять мовою агресора і відіграють деструктивну роль, підривають соціально-психологічну стійкість суспільства шляхом створення і просування у масову свідомість негативних образів, чужих вітчизняній культурі ідеалів і цінностей. Натомість патріотичні державні україномовні видання мусять виживати з фінансуванням, що зменшується з року в рік, з боргами щодо виплат заробітної плати, зі знищеним ринком дистрибуції, з обмеженими можливостями щодо комерційної діяльності та в щоденній боротьбі з чиновниками.

Праця журналіста – не менш важлива для держави, ніж боротьба з ворогом на вогневих рубежах. А формувати та реалізовувати державну політику, зокрема в сфері інформації, в нинішніх умовах – справжній подвиг.

Україномовні патріотичні періодичні видання повинні бути ще одним фронтом, який протистоїть російській агресії, медіа-ресурсам “руского міра”. Їхнє завдання – витіснити агентів кремля з медіа-ринку України. На жаль, ця боротьба поки тримається на голому ентузіазмі. А держава всіляко намагається зняти з себе відповідальність. Допоки?..