Лірична сповідь покоління

Анастасія Дмитрук у дзвіниці костелу святого Івана, Вільнюський університет. Фото: Юозас Валюшайтіс via Facebook А. Дмитрук
Анастасія Дмитрук у дзвіниці костелу святого Івана, Вільнюський університет. Фото: Юозас Валюшайтіс via Facebook А. Дмитрук

Вірш киянки Анастасії Дмитрук “Никогда мы не будем братьями” 2014 року підірвав Інтернет і досі продовжує збирати повні зали. Він, поза сумнівом, докорінно вплинув як на українське суспільство в цілому, так і на кожну окрему людину зокрема. А ще він став своєрідним “цивілізаційним барометром”: одних окрилює, інших – розлючує, але байдужим не залишає нікого.

Випускницю Київської політехніки, яка віршувала з 12 років, на створення циклу громадянської лірики надихнули події на Євромайдані. Її революційна творчість, що розміщувалася на особистому youtube-каналі брала за душу своєю щирістю і злободенністю. Після того, як вірш “Никогда мы не будем братьями” був покладений на музику в братній Литві, Анастасія прокинулася популярною. І понеслося – презентації, інтерв’ю, театральні вистави, концерти… Особливо “чіпляла” її творчість військових, які брали участь в антитерористичній операції на сході України.

Анастасія Дмитрук на обкладинці газети “Культура і життя”, 2016 рік. Фото надане автором

2014 року в інтерв’ю газеті “Культура і життя” Анастасія Дмитрук розповідала про появу своєї першої поетичної збірки: “…ще у січні, на свій день народження, я тільки мріяла про свою збірку. А тут таке диво – мрії здійснилися. Першим запропонував видати збірку мій ректор, Михайло Згуровський. Якось він зателефонував мені ввечері додому, представився і я ледь не присіла (ректор телефонує!), хоч вже і була випускницею. Поділився своїми враженнями від моєї творчості, виказав велику підтримку і запропонував бути моїм першим видавцем. Так і сталося, вже у травні моя перша збірка “Верните нам наше небо” побачила світ. Того ж року книга була перевидана тиражем у 10 тисяч екземплярів за підтримки відомого мандрівника Ігоря Захаренка.

2014-го був ще один спільний музичний проект із литовським композитором Віргісом Пупшисом – пісня “Молитва за Україну”. З 2015-го – поетичні вистави Віталія Малахова “Розв’яжи за спиною крила” та “Світлом будь” збирали повні зали в Україні, а 2017-го з успіхом проходили її поетичні вечори за кордоном.

Режисеру вдалося в поезіях Анастасії Дмитрук показати на сцені історію почуттів нашого покоління. Покоління, яке виросло в незалежній Україні, яке загартувалося двома Майданами і яке прийняло на себе найтяжчий удар від “сусіда­-загарбника”. На вустах поетеси і чоловіків-­акторів “Театру на Подолі” відчувався пульс нашого столичного життя – спочатку безшабашно­-драйвового, а потім трагічно­-жертовного, яке міцно переплетене червоною ниткою щирого кохання і любові до рідної землі. Насправді – це сповідь авторки. Вона розповідає і про своє перше кохання, і про те, як стала “головним літературним ворогом Росії”, і про те, як їй довелося “писати листи самій собі”… І ще про багато деталей, які кожен читач її поезій відчуває тільки серцем.

Здається, що для кожного поета є універсальний критерій “відомості” − це впізнаваність його творів (чи хоча б якогось одного) багатьма або ж майже всіма людьми. Із часом таких поетів називають “класиками”, “геніями”, “світочами” тощо. Але це з часом. Поки що Анастасія Дмитрук тільки починає отримувати нагороди: у квітні 2016 – звання “Киянка року 2015” за внесок у культурний розвиток столиці; 22 вересня – Премію Кабінету Міністрів України за особливі досягнення молоді у розбудові України; 12 листопада 2016-го – нагороду Всеукраїнської премії “Жінка III тисячоліття” в категорії “Перспектива”.

В Анастасії, яку вже називають “найпопулярнішою поетесою сучасності”, на моє глибоке переконання, ще дуже великий творчий потенціал. У цьому пересвідчився кожен, хто відвідав хоча б один її поетичний вечір або просто слідкує за її творчістю в Інтернеті.

“Україна завжди надихає − просто не встигаю записувати”, – говорить Анастасія. Дві книжки “Верните нам наше небо” та “Це моя і твоя війна” – тільки початок. Переконаний, що в творчості Анастасії Дмитрук ще все попереду: життя триває, війна обов’язково закінчиться перемогою, а нові поезії будуть присвячені найчистішим почуттям на Землі. І серед них ще чимало таких, які цитуватимуть, відтворюватимуть у музиці, а також таких, які матимуть сотні римованих відповідей та переспівів.