Євген Букет. Клейноди і поступ козацького державотворення

Євген Букет. Клейноди і поступ козацького державотворення. Зображення з відкритих джерел

Вважається, що перші клейноди (корогва, бунчук, булава, гербова печатка, на якій був зображений козак із мушкетом, гармати), як символ незалежного існування низового козацтва, були пожалувані козацтву королем Речі Посполитої Стефаном Баторієм у 1576 році. Але вже під час повстання 1594—1596 рр., очолюваного гетьманом Григорієм Лободою, Матвієм Шаулою та сотником Северином Наливайком, українські козаки воювали проти Речі Посполитої під австрійським прапором, отриманим на цісарській службі. Цим вони демонстрували свою непідлеглість польській короні.

А от вперше клейноди (булаву, бунчук, печать й прапор), які засвідчували адміністративну автономію Війська Запорозького та свободу православної віри в Україні отримав 1618 року від короля Сигізмунда ІІІ гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Тому саме він вважається засновником державницької традиції українського козацтва.
Символом державної влади в українській козацькій державі Військо Запорозьке, що постала на політичній мапі світу в 1648 році також були військові (державні) клейноди, що належали усьому Війську Запорозькому (державі) і вручалися обраній на відповідну посаду старшині. До клейнод належали корогва (прапор, стяг), булава, бунчук, печатка (герб), комишина, духові труби, каламар (чорнильниця), мідні котли (литаври) і гармати.

На жаль, доля клейнодів держави Богдана Хмельницького досить сумна. Не відомо, чи коли-небудь вони повернуться у повному складі до України. Вороги Війська Запорозького прагнули захопити ці коштовні символи влади і нині в силу різних обставин, здебільшого трагічних, гетьманські клейноди та козацькі раритети зберігаються в музеях Польщі, Росії, Швеції, Туреччини.

Укладення військово-політичного союзу з Кримським Ханством у березні 1648 року допомогло отримати визнання суверенітету від Речі Посполитої за Зборівською угодою (1649). А укладаючи угоди про протекторат Османської імперії (березень 1651, Стамбул), Московського царства (березень 1654, Переяслав), Швеції (жовтень 1657, Корсунь) Військо Запорозьке сподівалося, що ворогуючі між собою сусіди будуть стримувати одне одного від нападу на новопосталу козацьку державу.

Стратегія поліпідлеглості Війська Запорозького цілком вписувалася в тогочасну модель міжнародного визнання державних утворень. Але вона стала основою для сепаратизму всередині країни, підживлюваного сусідами. Адже ані Османська імперія, ані Кримське Ханство, ані Річ Посполита, ані Московія не хотіли, щоб козацька держава утвердилася й зміцніла.

Як відповідь на польсько-московське сепаратне Андрусівське перемир’я, що ділило козацьку державу по Дніпру між двома «гарантами» її суверенітету і територіальної цілісності, гетьман «Обох берегів Дніпра» Петро Дорошенко в липні 1667 року ініціював переговори з урядом Османської імперії про створення військово-політичного союзу. І вже 11 березня 1668 року на генеральній раді Війська Запорозького поблизу Корсуня офіційно проголосили про «підданство салтану» на зразок залежності від Порти Волоського й Молдавського князівств. Дорошенко отримав від турецького султана Мегмеда IV титул бея українського санджаку.

Проте, реалізовуючи свої домовленості, ляхи й москалі підкуповували власними клейнодами (символами влади і підданства) козацьку старшину. Так, поляки надали атрибути влади Михайлові Ханенку та підкупили кримського хана, який проголосив гетьманом від свого імені Петра Суховієнка.

Клейноди від Московії отримували Іван Безпалий, Яким Сомко, Іван Брюховецький, Дем’ян Многогрішний та Іван Самойлович. При цьому, кожен недогетьман-сепаратист підписував все нові й нові «статті», які поступово ліквідували козацькі вольності. Останньому взагалі вдалося у певному сенсі «легітимізувати» лівобережну сепаратистську Гетьманщину, відібравши у Петра Дорошенка в 1676 році клейноди гетьмана «Обох берегів Дніпра», які колись належали Богданові Хмельницькому.

Після зречення Дорошенка, султан Мегмед IV на підконтрольних землях південної України створює фактично нову державу – Князівство Українське, керівником якої призначає з титулом «Князь сарматський і вождь Війська Запорозького» Юрія Хмельницького. Але програвши війну за козацьке Лівобережжя і уступивши його на користь Московії за Бахчисарайським договором 1681 року, султан усуває Хмельницького від влади і позбавляє титулу. Надалі українськими землями в складі Османської імперії керують гетьмани його ханської величності, адже саме кримський хан виступає тепер протектором цього територіального утворення. Ханська Україна проіснувала де-юре до 1699-го, а де-факто до середини XVIII століття і згідно міжнародного права претендувала на всю спадщину Війська Запорозького. Гетьманами Ханської України були Георге Дука, Теодор Сулименко, Яким Самченко, Степан Лозинський, Іван Багатий, Петро Іваненко.

У війні між «заходом і сходом» Ханській Україні на Правобережжі протистоїть в межах антиосманської Священної ліги Військо Запорозьке його королівської милості, гетьманами якого від імені польського короля були Остап Гоголь, Стефан Куницький, Андрій Могила, Григорій Гришко й Самійло Іванович Самусь.

Але за умовами Карловицького миру 1699 року і Ханська Україна, і Правобережне козацтво в Речі Посполитій мали бути ліквідовані. У відповідь на це, в березні 1702 року у Фастові козацька рада оголосила про відновлення вільної козацької держави Війська Запорозького. Самійло Іванович Самусь публічно відмовився від титулування «гетьман Війська Запорозького Його Королівської Милості» та був обраний «гетьманом Українським». Самусь заявив, що припинить боротьбу тільки тоді, коли «по всій Україні, від Дніпра до Дністра і вгору до річки Случа не буде ноги лядської». Очевидно, що саме на цій раді наддністрянські козаки Ханської України в особі колишнього ханського гетьмана (адже на цей час посаду вже мали скасувати) Петра Іваненка і старшини підтримали повстанців і передали свої клейноди Самійлові Самусю.

15 червня 1704 року під Паволоччю гетьман С. Самусь зрікся булави на користь лівобережного «Вельможного Й[ого] М[илості] Пана Гетьмана Мазепи». Це було результатом багатокрокової таємної політики Івана Мазепи, який мав на меті об’єднати під своєю булавою всі уламки Української держави. І справді, Гетьман Мазепа в 1704–1708 рр. зібравши у себе клейноди від усіх правителів, управляв територією, що була значно більшою, ніж за часів Богдана Хмельницького. Він зміцнив укріплення Білої Церкви, перевіз сюди частину гетьманських клейнодів і своїх скарбів. З огляду на те, що рід Мазеп походить із Білоцерківщини, можна припустити, що за прикладом Хмельницького він планував зробити тут, у власному родовому гнізді, постійну резиденцію гетьмана і українського уряду. «Від Богдана до Івана не було у нас гетьмана» – так охарактеризував цей час український народ. І не випадково, саме клейноди, артефакти пов’язані з Іваном Мазепою стали символом влади і відродження української держави для майбутніх поколінь.

Дізнавшись про підписання Мазепою союзницької угоди зі Швецією, яка передбачала державну незалежність Князівства Українського – Війська Запорозького на чолі з Мазепою, московський цар Петро І дав наказ знищити гетьманську столицю.
Усі засоби терору, психічного і фізичного – пропаганду, обіцянки й погрози, обрання нового «сепаратистського» гетьмана, цивільні церемонії й церковні обряди-анафеми, зневагу і знущання, кари в різноманітних формах й найжорстокіші для уяви тортури і страти, меч і вогонь – усе кинула Москва в 1708 році проти гетьмана Мазепи та його однодумців, а заразом і проти всіх прагнень українського народу до волі й незалежності. І це залишилося залізною традицією московського імперіалізму аж до нинішнього ХХІ століття.

У травні 1709 року московські війська здійснили чергову каральну експедицію: знищили багато українських поселень на Лівобережжі й зруйнували Запорозьку Січ. Нарешті 27 червня 1709 року відбулася Полтавська битва. Переможцем у ній вийшла Московія, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу. Втікаючи після поразки від переслідування московської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Ханській Україні.

За гетьманом до Ханської України пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Лівобережжя та понад 4 тисячі січовиків. Це була сила, яка очолила подальшу боротьбу за державну незалежність Війська Запорозького.
Після смерті Івана Мазепи на козацькій раді під Бендерами «на приличнім тому акту елекціальному місці» 5 квітня 1710 року генерального писаря Війська Запорозького Пилипа Орлика обрано гетьманом України. Обрання відбулося в присутності генеральної старшини, правобережного козацтва, січовиків, а також султана Османської імперії і короля Швеції. На тій раді було затверджено «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького між Ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і між генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами утверджені обома сторонами вільним голосуванням і Ясновельможного гетьмана урочистою присягою підтверджені». Це була одна з перших європейських конституцій нового часу.

На жаль, поразка майбутньої військової кампанії змусила гетьмана Орлика залишити терени козацької держави. Її центр перемістився спочатку до утвореної в османських володіннях Олешківської січі, а після того, як січовики знову перейшли під протекцію Москви, – в Буджак і Добруджу. Султан прийняв козаків як своїх войовників, дав їм землі між Прутом і морем, право риболовлі, припаси для 40 куренів, збрую, одежу на кожний поход, платню, як спагам, і бакшиш (дарунки) в часі війни. Отаман отримав почесті і атрибуції паші. В кінці іменем султана він дав козакам сераскир корогву блакитно-червону. На червонім тлі півмісяць і над ним срібна зірка, а на блакитнім тлі золотий хрест Східної церкви. Знамено це освятив царгородський патріарх. Ці землі, а також межиріччя Дністра й Південного Бугу були інтелектуальним і тренувальним центром для учасників «столітньої війни» Ханської України з Річчю Посполитою, відомої як гайдамацький рух.

Коли під час повстання надвірних козаків 1768 – 1769 рр. проголосили відродження Війська Запорозького і обрали керівником держави Максима Залізняка, серед атрибутів його влади були клейноди Сагайдачного й шабля Дорошенкова.

Зруйнування Запорозької Січі 3–5 червня 1775 року призвело до переходу значної частини козацтва у межі Очаківської округи, Дністра та пониззя Дунаю, тобто на територію давно освоєної запорожцями Ханської України. «Вожаї» з цих земель на чолі з кошовим отаманом Кузьмою Сукуром (Сокуром) на прізвисько Швець ходили з берегів Дунаю на Подніпров’я «закликати козаків» приєднуватися до турецьких запорожців. Цікаво, що одним із символів влади підосманського козацтва у той час і аж до 1820-х років був «каптан гетьмана Мазепи», що однозначно свідчило про тяглість традицій краю.

Полки «султанських козаків» існували до 1861 року. Але цікаво, що навіть наприкінці 1860-х за всіма полками, станицями і хуторами Дунайського війська, що тоді вже перебувало на службі Російській імперії, налічувалося 255 утікачів до османських земель. Тож там, вочевидь, все ще мешкала якась частина запорожців, які не зрадили ідеалам Богдана та Юрія Хмельницьких, Петра Дорошенка, Петра Іваненка, Семена Палія і Самійла Самуся, Івана Мазепи, Пилипа Орлика й Максима Залізняка.

У листопаді 1914 міністр внутрішніх справ Османської імперії Талаат-бей прийняв делегацію Союзу Визволення України (СВУ) та пообіцяв підтримку українським самостійницьким змаганням. Османська імперія дотримала слова і цього разу. Її делегація разом з Центральними Державами підписала 9 лютого 1918 року Берестейський мир, визнаючи УНР як незалежну і суверенну державу. Цей договір Османська імперія ратифікувала 22 серпня 1918 року. Держави обмінялися посольствами. Посол України в Османській імперії Олександр Лотоцький зазначав, що «непереможна сила життя робить те, що історичні сусіди — Туреччина та Україна, хоч не завше годилися в минулому, зате в майбутньому реально здійснять взаємне розуміння конечної для обох країн спільності у справах політики, економіки та культури».

Таким чином простежується чітка лінія боротьби за державну незалежність України, не пов’язана ані з Польщею, ані з Росією. Не випадково, воїнів Української Народної Республіки вороги називали спочатку «мазепинцями», членів ОУН – «петлюрівцями», а сучасних українських воїнів – «бандерівцями». Українські самостійники завжди були кісткою в горлі для окупантів. Проте, це вже зовсім інша історія…