Євген Букет. Герої не мого часу

Євген Букет: Герої не мого часу. Фото з відкритих джерел

Третього травня на Байковому кладовищі поховали поета і громадського діяча Бориса Олійника. Україна втратила ще одну людину, яка безпосередньо сприяла її нинішній державній незалежності.

Вам моє твердження щодо чоловіка, який впродовж останніх 30 років був керівником «горбачовського» Українського фонду культури і до 2006-го – депутатом від комуністичної партії, публічно виступав проти присвоєння звання Героя України Степану Бандері і за мирні перемовини з російським окупантом, здається дивним? Тоді трошки історії.

Чи відомо вам, що УФК, заснований для реалізації «перебудовних» проектів у царині культури, був прямо причетний до створення чи відродження ще в радянській Україні історико-освітнього товариства «Меморіал», Товариства української мови імені Тараса Шевченка (невдовзі – «Просвіта»), Всеукраїнської спілки краєзнавців України (нині – Національна), Спілки кобзарів (нині – Національна) тощо. Організація, очолювана Борисом Олійником, серед інших, лобіювала зняття «табу» щодо питання Голодомору 1932-1933 років, повернення історичних назв містам, селам, вулицям тощо. Чи давала на все це «зелене світло» тодішня правляча партія, чи-то «реформаторська» її частина до якої належав сам Олійник? Скоріше так. Можливо, не зовсім на все. Але очевидно, що деякі процеси, що були запущені, вже не можна було зупинити. Підсилені іншими групами впливу, вони щодень наближали незалежність України.

Тож яким чином здійснилася віковічна мрія українського народу на самому початку 1990-х? Які середовища були її предтечами? Поза сумнівом, найбільше мріяли про незалежність України представники і нащадки кількох хвиль української еміграції за кордоном. Для них радянська влада була окупаційною, а уряд УНР плекав надії на повернення з «екзилю». Розпад Радянського Союзу був справою честі для не менш численних «ворогів народу» – політв’язнів, шестидесятників, «неблагонадійних» тощо. Благородною справою серед простого люду вважався саботаж окремих настанов влади на підприємствах і в організаціях, розкрадання «колективного» майна, відмова від вступу в партію та ін. Але навряд чи кожна із цих груп змогла би самостійно вибороти незалежність території, що мала назву Українська РСР. Усі вони були розпорошені й кишіли КДБ-шною агентурою…

Вочевидь, ключову роль у процесі розпаду СРСР зіграли певні сили в самій компартії, які прагнули завершення «холодної війни», падіння «залізної завіси», накопичення капіталу та впровадження до радянської дійсності багатьох «принад» західної цивілізації.

Єдине, що ці сили не хотіли змінювати – радянську систему управління країною. І їм це, з огляду на 26 років нашої незалежності, вдалося. Республіка Україна у 1991 – 2014 роках була продовженням УРСР, а останні три роки триває війна за тепер уже справжню державну незалежність. І ведеться вона не лише на вогневому рубежі – східному фронті – проти реінкарнованої імперії-окупанта, а в усій країні проти стагнуючої системи колишньої окупаційної влади і її адептів у всіх сферах суспільного життя.

Інтелігенція в системі теж відігравала й відіграє важливу роль. І організації в царині культури, що так чи інакше вийшли з Радянського Союзу, продовжують свідомо чи несвідомо бути частиною системи. Усі вони, незважаючи на здебільшого благородну мету діяльності, досі або фінансуються з держбюджету, або зберігають право на таке фінансування, їхні лідери – незмінні впродовж багатьох років, є символами цих структур. Новопреставлений Борис Олійник – еталонний приклад такого лідера. Покійний голова Національної спілки краєзнавців України, Українського товариства охорони пам’яток історії і культури та кількох інших подібних організацій Петро Тронько, мабуть, ще більший взірець. Також до останніх днів життя незмінним лідером кількох організацій був Лесь Танюк, який 2011-го публічно підтримав «реформи» Віктора Януковича…

Цей список можна продовжувати дуже довго. Так, внесок цих людей у фундамент нашої нинішньої незалежності неоціненний. Їхня справа житиме, імена залишаться на скрижалях історії. Вони – герої. Герої, які уособлюють радянську добу. Можливо, найсвітліше в радянській добі. Адже проклали місток із минулого в майбутнє.

Але вони герої не мого часу. Нинішній час має інші критерії «героїки». Ці критерії рясно покроплені кров’ю під час українсько-російської війни, вони не мають морального права на компроміс із ворогом. Україна тільки на початку справжніх трансформацій, які мають знищити змутовану з диким капіталізмом радянську систему управління. Усі її рівні, всі гвинтики.

Радянська доба в історії України – це окупація посталої на уламках Російської імперії української держави. Окупація, яка тільки з часом «легітимізувалася». Так само, як кілька століть до того «легітимізувалася» лівобережна сепаратистська Гетьманщина, що знищила українську козацьку державу Військо Запорозьке, інтегрувавши її територію до імперії-окупанта.

Наше завдання сьогодні – переосмислити спадкоємність традицій, переокреслити мету і завдання інституцій, що вийшли з радянського часу, пов’язати в єдине ціле віковічні прагнення українського народу до самоідентифікації і державної самостійності.
Я не впевнений, що всі організації, про які йшлося вище, в нових реаліях отримають нове дихання. Скоріше навпаки. Можливо, деякі й залишаться. Але очевидно, що лише в тому випадку, коли вони будуть прекрасно почуватися без бюджетного допінгу, без лідерів-символів, проте на засадах, що мають глибокий сенс у державотворчих і націєоб’єднуючих процесах.