Петро Юхимів син Шевченка народився 1824 року у Пашківці біля Краснодару. Про це красномовно свідчать фото з сімейного архіву, де родичі-Шевченки вдягнені у стрій Кубанського козацтва.

Козаки Пашківської станиці, звідки Петро пішов до війська, брали участь у Кавказькій воєнній кампанії. Служили тоді чверть століття й далеко не всім щастило повернутися. Петрові пощастило. Окрім того, за подвиг під час війни він за царським указом отримав землю і дозвіл на поселення в Пашківці. От тільки чиновники помилилися з губернією і Петро Шевченко потрапив не до рідного села, а до Пашківки Бишівської волості Київського повіту й губернії. Оскільки виправлення таких документів у ті часи могло бути справою не одного року, Петро Юхимів вирішив залишитися там, куди його привела доля, за кілька років збудував хату й одружився. Прожив Петро Шевченко велике щасливе життя – 107 років. Листувався зі своїми родичами з Кубані, до останніх днів шанував православну віру.

У київській Пашківці народилися діти. Чотири сини й донька. Вони мали музичний талант. Старший син у Першу світову служив у полковому оркестрі в Східній Пруссії, а менший – Кіндрат у 14 років утік із дому з цирком, який приїздив до Пашківки.

Хлопець натягнув на якийсь черпак три струни, почав грати на цьому «інструменті» і наспівувати частівки, що сам вигадав. Окрім того зробив кілька акробатичних вправ, чим підкорив керівника мандрівного цирку. Спершу він був асистентом ілюзіоніста, у якого перейняв техніку гіпнозу, а потім брав участь у циркових трупах. Згодом він заснував дві трупи цирку-шапіто, одна з них – цирк-шапіто ліліпутів, яких зібрав з усієї України.

Також захоплювався фотографією, мав власні майстерні у Пашківці та Києві.

1917-го Кіндрат потрапив у вир української революції. Був знайомий із Миколою Міхновським, поділяв його самостійницькі погляди. Потім був радником отамана Опанаса Голубенка, його кілька разів забирало ГПУ. Коли у 1921 році разом із Голубенком арештовували його козаків, Шевченко викрутився з тієї оказії — не було прямих доказів: у боях участі не брав, а його дипломатична місія чекістам була невідома.

Після часів НЕПу його цирки і приватні фотоательє були націоналізовані радянською владою. Тим часом Кіндрат Шевченко опанував мистецтво гри на бандурі. Зібрав колекцію музичних інструментів, серед яких кілька бандур роботи видатного майстра Олександра Самійловича Корнієвського. Також заснував самодіяльний театральний колектив, де акторами були його дружина Агрипина й діти. Так, дочка Марія змалечку вчилася грати на бандурі, а після трьох класів церковно-приходської школи і приватних курсів у викладачів Київської консерваторії стала однією з перших жінок-бандуристок в Україні.

Незабаром із сином Юрієм, дочкою Марією та її чоловіком Григорієм Підгірним Кіндрат Шевченко організовує квартет бандуристів. Їздить із гастролями всією Україною. Під час цих гастролей Кіндрат Шевченко збирав інформацію для Організації Українських Націоналістів. Кіндрат Петрович був одним із провідних членів антирадянського підпілля, займався вербуванням.

Після того, як сина Юрія мобілізували до лав радянської армії, капела бандуристів К. П. Шевченка розпалася. Дочка Марія одружилася вдруге з колегою по цеху Миколою Явдоченком. Їхнє гастрольне життя вирувало на цілинах середньої Азії під час війни, а після, до самої пенсії вона з чоловіком об’їздила чи не весь Радянський Союз.

Через те, що в перші дні війни загинув його дуже талановитий син Юрій, Кіндрат Петрович по війні сильно пиячив, втамовуючи горе. Він жив у Пашківці, виступав з концертами, де окрім народних історичних, чумацьких, бурлацьких, жартівливих пісень, пісень на вірші Тараса Шевченка і сучасних про героїв-партизанів під бандуру, розважав глядачів як ілюзіоніст і гіпнотизер. У нього асистенткою була молода дівчина, Любов Шевченко, з якою він закрутив роман. У них народився син Богдан, який і досі мешкає та працює у Пашківці. Батьки дівчини влаштували скандал і після того вони більше разом не працювали. Сина забрали, а дівчина незабаром померла.

Після цих подій Кіндрат Петрович повернувся до дружини Груні, з якою прожив до своєї смерті. Похований у Пашківці. Залишившись самотньою, Груня продала хату та на початку 1960-х років переїхала до своєї доньки Марії у Челябінськ, де померла і була похована у 1967 році.

Цю історію мені розповів правнук Кіндрата Шевченка, талановитий музикант Вадим Вікснін. Його мати – донька Марії Шевченко Олеся з чоловіком Романом Віксніним теж багато років пропрацювали на сцені в різних гастрольних колективах, доки Роман Гаральдович не залишив сцену щоб присвятити час виготовленню струнно-смичкових інструментів. Цього мистецтва він навчився у свого брата Роберта, учня відомого Свердловського майстра Андрія Семеновича Килосова.

Вадим Романович Вікснін, як і батько, виготовляє і ремонтує музичні інструменти. Його дружина – Оксана Володимирівна (Бондаренко) – художник-іконописець і поетеса. Їхні доньки Тетяна, Марія, Дарина, Анастасія та син Святослав – усі творчі особистості, активно займаються музикою, продовжуючи вже в п’ятому поколінні пашківську мистецьку династію.

Мова – основа державності. З історії Київської “Просвіти”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram