Євген Букет. Наріжний камінь українського державотворення

Євген Букет. Наріжний камінь українського державотворення. Фото надане автором

Визвольні змагання українців тривали впродовж кількох століть. І не дивно, що за цей час накопичилося чимало трагічних сторінок, як з точки зору українського державотворення, так і в історичному дискурсі інших народів, які всі ці роки співіснували поряд з українцями. Власне кажучи, навіть саме по собі виокремлення території Української козацької держави зі складу Речі Посполитої в середині XVII століття не може сприйматися позитивно, приміром, польською історичною наукою.

Подальші віхи боротьби за козацьку державність також мають неоднозначне тлумачення в історичних школах як польського, так і єврейського народів. І небезпідставно. Відомо, що за умовами Зборівського договору 1649 року особам, що сповідували юдаїзм, заборонялося мешкати в козацькій Україні. Така ж умова згадується в першій козацькій конституції Пилипа Орлика: “…іншовірцям співжиття на Україні, а найбільше лиховірності жидівській, не давати дозволу і на те класти все дбання, щоб була утверджена вічно єдина віра православна східного сповідання під послушенством святійшого апостольського трону константинопольського…”.

Тому й не дивно, що супротивниками козацтва в партизанській гайдамацькій війні за державну незалежність Війська Запорозького, яка спиралася на Конституцію Пилипа Орлика, були представники тодішньої окупаційної влади – польські магнати-землевласники та юдеї-орендарі.

Однією із найтрагічніших подій XVIII століття є повстання надвірних козаків (колійців) Правобережної України 1768 – 1769 років, відоме як “Коліївщина”, 250-ліття якого цьогоріч вшановується в Україні на державному рівні. Воно не було викликане ані Барською конфедерацією, ані московськими інтригами, як стверджують пропагандисти. Коліївщина була черговим етапом столітньої війни за українську державність, відомої як “гайдамацький рух”. Їй передувало повстання 1765 – 1766 років на чолі із жаботинським сотником надвірної міліції Захаром Харком, а продовженням стали виступи на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині та Катеринославщині, найвідомішими з яких є “гайдамацькі” повстання Гната Вітригона й Семена Гаркуші.

Підготовка до Коліївщини й вербовка надвірного козацтва (колійної міліції) тривала безперервно з 1766 року. Зокрема, документально доведено, що Іван Гонта змовився із Максимом Залізняком мінімум за рік до початку Коліївщини. Кінцевою метою повстання надвірних козаків, як і інших “гайдамацьких” виступів, було відродження держави Богдана Хмельницького — Війська Запорозького — в кордонах, закріплених Прутським мирним договором 1711 року. Фактично весь так званий “гайдамацький” рух XVIII століття був спричинений невизнанням запорожцями додаткових статей Адріанопольського договору 1713 року, за якими османський султан дозволяв військам Речі Посполитої анексувати спустошену війнами і депортацією населення територію Війська Запорозького у кордонах “від Случі до Дніпра”.

Варто зауважити, що у XVIII столітті світ ще не знав расової теорії, тому ставлення до поляків та євреїв жодним чином не було зумовлено расистськими міркуваннями, які притаманні для другої половини XIX–XX століття. Єврей, як і представник будь-якої етнічної групи, який зголошувався прийняти православну віру, тобто вихреститися, міг стати запорозьким козаком і повстанцем-гайдамакою. У джерелах зафіксовано чимало прикладів участі шляхтичів та євреїв-вихрестів у лавах повстанців.

Немає сумніву, що події в Умані, які стали кульмінацією Коліївщини, є трагічною сторінкою в історії України. Але варто розуміти, що розправу в Умані спровокували саме представники польської окупаційної адміністрації, порушивши домовленості про добровільну здачу міста Війську Запорозькому.

Однією із головних найболючіших і дискусійних тем є кількість жертв подій 1768–1769 років у Київському і Брацлавському воєводствах Речі Посполитої. Сьогодні маємо підстави говорити про об’єктивний діапазон жертв придушеного регулярними польською і московською арміями повстання за два роки на території двох воєводств: від кількох сотень до 20000 осіб з боку поляків і євреїв і до 30000 повсталого українського населення. Головне завдання сьогодні – неупереджено проаналізувати та розвінчати стійкі пропагандистські міфи, що склалися впродовж чверть тисячоліття від часу повстання. Також уже давно назріла необхідність складення загального мартирологу жертв подій 1768–1769 років серед православного, католицького, греко-уніатського, юдейського населення України – не в числах, а в іменах. Це допоможе подолати суперечки між представниками різних історичних шкіл.

Скорочення чисельності єврейського населення в південно-західному краї, зафіксоване на підставі двох переписів 1765 та 1775 років, і справді становило близько 20 тисяч осіб. Ці переписи населення опубліковані ще в ХІХ столітті в “Архиве юго-западной России” Володимиром Антоновичем. Але варто розуміти, що на це десятиліття припала не тільки Коліївщина, а й загальноєвропейська епідемія чуми 1770 – 1771 років. Лише в Києві в результаті епідемії померло понад 4000 городян. А за переказами, тоді чи не у кожному будинку України оплакували небіжчиків. Факти перебільшення реального числа жертв окремих драматичних історичних подій не поодинокі, так само, як і невиправдані намагання звинуватити українців у “різанинах”.

Саме тому хочу закликати всіх, кому не байдужа ця тема долучитися до пам’ятних заходів, присвячених 250-річчю Коліївщини, з метою виявлення і публікації нових джерел з історії повстання надвірних козаків, об’єктивного і неупередженого аналізу значення подій 1768–1769 років, як з позицій боротьби за українську державну незалежність, так і з позицій загальнолюдських цінностей сучасного світу. У будь-якому разі, про Коліївщину потрібно пам’ятати. Пам’ять – найкраща шана для полеглих.