Єлизавета Павлівна Скоропадська – українська політична діячка, лідерка Гетьманського руху та Союзу гетьманців-державників, скульпторка, а ще справжня патріотка своєї Батьківщини. Попри те, що життя вона провела за межами України, її серце, як і її діяльність належали Україні.

Єлизавета народилася 27 листопада 1899 року в родині Павла й Олександри Скоропадських. Лілі, так називали батьки дівчинку, разом зі старшою на рік сестрою Марією, кожне літо проводила в родинних маєтках на Полтавщині. Тоді, як і годиться аристократкам, Єлизавета отримала початкову освіту. Потім навчалася в петроградській гімназії, водночас відвідувала курси медичного вишу. Проте завершити їх не вдалося, події 1917 року застали родину Скоропадських у Петрограді (Петербург). Завершити навчання вдалося в місті Орел. Єлизавета була здібною ученицею, за що й отримала золоту відзнаку. Окрім рідної української мови, вона вільно володіла англійською, французькою та німецькою.

Після квітневого перевороту 1918 року, внаслідок якого Павло Скоропадський став Гетьманом України, родина перебралася до Києва. Але прожили вони тут недовго. Восени того ж року, Павло дізнався, що Директорія готує ще один переворот, цього разу проти нього. Залишати дітей біля себе було ризиковано, тому відправляє їх за кордон.

У розпал антигетьманського повстання Єлизавета, Марія, Петро й Данило в супроводі з довіреними людьми подалися до Константинополя, далі була Болгарія, Салоніки, Атени й так далі аж до самого Риму. Саме туди прямували нащадки Гетьмана. При цьому в кожного боліла душа за батьків, які залишилися в Києві, адже вісток звідти не було. Так само й Павло з Олександрою бідкалися за своїх дітей, про долю яких також нічого не було відомо. Лише першого травня вони отримали телеграму, що ті живі та здорові, добралися в Рим. Пізніше гетьманичі осіли в Лозані (Швейцарія), куди в липні вирушили й Павло з Олександрою та новонародженою Оленою.

Читайте також: Олена Скоропадська – остання донька останнього Гетьмана

У 1921 році родина Скоропадських повернулася в Берлін, в Лозані залишилися тільки Марія, яка закінчувала медичний виш та її брат Данило. Єлизавета вступила до берлінської Академії мистецтв, хотіла стати скульпторкою. Адже ще в дитинстві мала хист до пластичних мистецтв.

“Коли ми були маленькі й жили в нашому маєтку Полошки коло Глухова, то ми з великим захопленням ходили дивитися, як в околицях села Полошки здобували глину. Не можу забути, як гарно було бачити, як дівчата сиділи й розбирали ковалки глини. Ще приємніше було те, що вони завше співали українські пісні. Співали на різні голоси. Їх спів і біла глина <…> Маленькою подобалося мені виліплювати всякі фігурки. Моя мати часто казала, що коли я виросту, то треба буде для мене взяти учителя скульптора”, – згадувала Ліза.

Свого часу в Петрограді відвідувала студії Марії Діллон (перша професійна скульпторка з академічною освітою в Російській імперії). Під час навчання в Берліні Єлизавета виконувала приватні замовлення, а також створила скульптурні портрети батька й сестри Марії, які нині зберігаються у Швейцарії. Доля інших робіт невідома, велика частина її мистецького доробку загинула під час Другої світової. Із кінця 1930 років Єлизавета поєднувала мистецтво з роботою секретарки свого батька, який був лідером Гетьманського Руху.

Коли в Україні розпочався сталінський геноцид та голодомор, Єлизавета допомагала матері в наданні гуманітарної допомоги українцям. В архівах збереглися документи, в яких зазначено, що Ліза розгорнула активну діяльність по збору коштів, на які закуповувалися харчі та пересилалися нужденним. Також Скоропадська виступала з доповідями перед европейцями, в яких розповідала про страшну трагедію, що нищила український народ.

Із 1937 року Єлизавета взяла на себе частину обов’язків і керувала гетьманськими організаціями, які діяли на окупованих німцями територіях. Попри те, що вона втратила свою Батьківщину, вона до останнього подиху залишалася вірною патріоткою України. Наймолодша сестра Олена у своїх спогадах зазначила:

“Як Маріка (Марія, – прим. ред.), так і Данило, звичайно ж повністю відчували себе українцями, але їхня національна свідомість не була такою обмеженою, як у моєї сестри Ліллі, для якої все, що не було українським, з самого початку вважалося малоцінним”.

Під час німецько-радянської війни, Скоропадська їздила в табори, в яких утримувалися українки, примусово вивезені німцями для робіт в Німеччині. Вона передавала бранкам не лише харчі й одяг, а й домагалася для них полегшення режиму.

У 1945 році, коли радянські війська наближалися до Берліна, колишній гетьман Павло Петрович був змушений покинути місто. Єлизавета супроводжувала батька та стала свідком його загибелі.

На початку літа Єлизавета з матір’ю, Марією та Петром замешкали в баварському місті Оберсдорф. Тут у 1949-му Ліза вийшла заміж за Василя Кужима – українського дипломата, одного з керівників Союзу гетьманців-державників, а також друга родини Скоропадських і соратника батька.

Після смерті брата Данила (1957) та сестри Марії (1959), Єлизавета Павлівна Скоропадська-Кужим, згідно з “Актами про дідичність Гетьманської Влади та порядок правопереємства в нашому Роді на принципі Старшинства”, стала лідеркою Гетьманського руху й Союзу гетьманців державників.

У період кермування Єлизаветою Гетьманським рухом у 1963 році у Філадельфії (США, штат Пенсильванія) було створено Східно-европейський дослідний інститут імені В’ячеслава Липинського. Головна мета якого – збереження, дослідження й публікації архівних матеріалів і наукових праць, пов’язаних із політологією, новітньою історією та культурою України, зокрема спадщини В’ячеслава Липинського, Павла Скоропадського та державницького напряму в українській історіографії.

26 лютого 1976 року в Оберстдорфі Єлизавета Павлівна Скоропадська відійшла у засвіти. Її наймолодша сестра Олена Павлівна Отт-Скоропадська та остання дочка гетьмана померла 4 серпня 2014-го в Цюриху, Швейцарія