У передплатну кампанію цієї осені ви не знайдете у каталозі “Укрпошти” часопису “Регіон бандерівський”. Вже і не знаю, якого року він зник з довідника. А був. Передплачувався, поширювався у роздріб. Був популярним, хоча, жаль, у вузькому колі читачів. Однак встиг стати явищем хоча б на десяток років.

Десять років тому в Нововолинську я познайомилася із Ярославом Максимовичем Заворотним – засновником часопису, в офісі патріотичних осередків шахтарського міста. Міста-коктейлю совєцького пролетаріату і вільних духом волиняк. Міста, на шахтах з низькою калорійністю вугілля, як вважають фахівці, але заснованого, аби на батьківщину УПА переселити побільше свідомих будівничих соціалізму, російськомовного пролетаріату.

Отже, я тримала пропозицію редагувати видання. Моє перебування у цьому статусі тривало всього два роки, але саме тоді я глибоко пірнула у тему українських визвольних змагань 20 століття – що і було в основі концепції журналу “Регіон бандерівський”.

Засновник часопису Ярослав Заворотний народився 1932 року на Волині. У Нововолинську проживав з 1955 року, відколи приїхав сюди на будівництво шахти №6.

Запропоноване мені Ярославом Максимовичем редакторське крісло трималося майже винятково на громадських засадах, як і щоквартальне видання його – винятково на ентузіазмові та пенсії старого. (На той час журнал виходив уже четвертий рік, передплачувався через “Укрпошту” й поширювався іншими доступними способами). Зрозуміло, що видавець таки знаходив хоча б невеликі гроші у якості винагороди, для мого заохочення. Проте більше схилявся до винагороди непроданим тиражем часопису.

Сім’я, стало відомо, не розуміла патріотичного й видавничого месіанства пенсіонера. Проте дід, як називали його земляки у дружньому колі, справу не покидав. Та і не покинув би, якби не помер кілька років тому.

Спочатку була вражена самим фактом існування видання, заснованого учасником 2-ї світової війни (так, не зважайте на вік – Заворотний справді УБД!).

Пояснюючи свої мотиви видавця, пан Ярослав з юнацьким вогнем в очах розповідав мені про свої ранні мрії: “Я завжди вірив, ще у 40-ві, що Україна таки буде незалежною державою. І міркував, що колись настане момент, і я зможу заснувати і видавати журнал про визвольну боротьбу українців у 20 столітті (і ніхто мене за це не переслідуватиме!), щоб усі дізналися справжню, а не фальсифіковану більшовиками історію про патріотів, борців за волю”.

Шкода, що зовсім мало тривала наша співпраця з видавцем. Однак я достатньо встигла дізнатися про життя Ярослава Максимовича. А в ньому доволі випробувань, навіть містичних подій.

Друга світова. Звичайно! Здавалося б такого випробування досить на одне життя. Та де там!

У 54 роки Ярослав Максимович пережив одну із найдраматичніших катастроф часів СРСР. І вважав, що народився удруге. Цим новим народженням “зобов’язаний” трагедії судна “Адмірал Нахімов”. (Дивно, я майже нічого не знала про цю трагедію. Мабуть Чорнобиль за 80 кілометрів від мого дому більше займав мою увагу й переживання).

Наприкінці серпня 1986 року чоловік подався у чорноморський круїз на приреченому судні у товаристві земляків. Гарний відпочинок, здавалося б! Тим паче, за мірками соціалізму – розкішний просто. Однак мандрівка для багатьох виявилася останньою дорогою у житті. А Ярослав Заворотний дивом врятувався.

Про цей досвід він написав крихітну книжечку. Вона вийшла теж 10 років тому. Либонь очевидець хотів зафіксувати не так факт трагедії, про що і так написано чимало, як свою вдячність провидінню за порятунок, за новий шанс.

Чоловік врятувався завдяки істеричній жінці в білому, яка теж потерпала від катастрофи і постійно метушилася і кричала поруч нього, коли люди з корабля опинилися у воді. “Пані у білому” нервувала і благала про порятунок. Її неспокій змушував Ярослава Завортного діяти, рухатися, не піддаватися знесиленню.

Як потім виявилося, жодної подібної жінки на кораблеві-потопельнику не було. Містичний образ, буцім, існував лише у спогадах врятованого. Але саме завдяки невідомій, чоловік протримався до порятунку: “Так ми пливли далі, щоразу наштовхуючись на мертві тіла, котрі, так само, як і ми, гойдалися на хвилях… До нас підплив великий надувний матрац, на якому знаходилося кілька чоловік. Вони попросили не підніматися до них, щоб не перекинутись, а лише схопитися за мотузку навколо матраца. …матроси стали один за одним витягувати людей до себе на катер. Спершу з мене зняли жінку (оту “пані у білому”)… Я лежав на холодній палубі, але мені не було холодно, бо був настільки втомлений і розігрітий, що не відчував цього…”.

Трагедія судна “Адмірал Нахімов” підштовхнула чоловіка до духовного пошуку. Його роздумам про людину, її призначення присвячена ще одна книжечка Ярослава Заворотного “Мордук. Десята планета?”. З наївним дещо розмірковуванням про невидиме й незрозуміле, непідвладне людині, можна не погоджуватися. Проте окремі думки виявилися пророчими для сьогодення: “…Україна ніби прокинулася від довгого сну. Людей ніби хтось просвітив. Всюди чується чиста українська мова, майже без суржику. Російськомовне населення також заговорило українською. Яничари і перевертні зрозуміли, що потрібно оглянутися назад і згадати, хто були їхні батьки, діди і прадіди. Духовне життя також змінилося. Утворилася одна Помісна Незалежна Автокефальна Християнська церква. Депутати Верховної ради навчилися розмовляти державною мовою. Недоторканість депутатів після першого голосування як вітром здуло. Енергетична залежність відійшла в минуле, тому що Україна навчилась сама себе забезпечувати енергоресурсами…”.

Як вам? Пророцтво, яке збувається.

Тепер, коли немає Ярослава Максимовича, з вдячністю згадую можливість через часопис “Регіон бандерівський” обійнятися з патріотами всієї країни.

Олег Панькевич (у перші роки виходу журналу пан Олег друкувався на шпальтах як автор!), Ірина Фаріон симпатизували журналу. Олександр Скіпальський постійно слідкував за публікаціями “Регіону бандерівського” і був серед найактивніших симпатиків.

Журнал допомагали творити галичани Степан Шкраб’юк та Богдан Сидорак. На сторінках журналу виступали молоді волинські політики Олесь Бик, Сергій Кондрачук, звучав переконливий голос публіциста і поета Анатолія Бідзюри, громадського діяча і краєзнавця Зосима Колбуна, письменника Володимира Засєкіна та інших.

Часопис торкався тем і сторінок історії, які ще доволі часто неадекватно сприймалися співвітчизниками. Журнал поширювався важко. До Майдану лишався рік-два.

Одного разу запитала: “А чому б не давати на продаж певну кількість тиражу у всі відділення “Укрпошти”?”. “Не беруть, бояться!” – скрушно відповів Заворотний. “Як то? То хоча б у Нововолинську! Це ж загальноукраїнське видання все ж!..”. “А в Нововолинську тим паче – ні!.. Я запропонував, а мені пошепки відповіли: “Не можна!”.

І це на теренах тих самих активних визвольних змагань! На Волині, на батьківщині УПА!

Офіційно поширювати журнал, поклавши його на розкладках поруч із виданнями для дачників чи гламурною “Лізою”, не вдавалося. Тисячі непроданих журналів зберігалися постійно у комірчині офісу патріотичних сил Нововолинська. Волонтери та прихильники видання розсилали та розвозили часопис Волинню, Галичиною, везли до столиці, передавали на схід.

Через важкий фінансовий стан свого проекту Ярослав Максимович змушений був звернутися за підтримкою до місцевого підприємця, а той призначив свою редакторку. Для мене увірвалася єдина жива ниточка, ідея-нерв, що єднала з Волинню. Я покинула журнал і Волинь.

Якось мені зателефонували друзі з Нововолинська і повідомили про смерть пана Заворотного. Двічі народився і один раз помер. Але зробив багато добрих справ. І “Регіон Бандерівський” – свідчення здорової історичної пам’яті патріота, який і словом, і ділом наближав самодостатню Україну. Пам’ятаймо, що боротьба за Україну ще триває. І вона не менш важка і запекла, ніж у ХХ столітті. Останній бій проти потвори більшовизму і шовінізму у розпалі. А перемогти маємо ми. Ярослав Заворотний вірив у це.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter