Яких лише вулиць немає у Києві. Є зовсім несподівані назви – але пов’язані з українським інтересом. Наприклад, вулиця Теодора Драйзера. Виявляється, американський класик відвідував нашу столицю. А ще у нас є бульвар Ярослава Гашека (Дніпровський район). Виходить, і чеський класик був в Україні? Саме так. І з ним пов’язана не одна вулиця. Але спочатку: що ми знаємо про Ярослава Гашека (1883-1923), чий день народження – 30 квітня? Доля не відміряла письменнику й сорока років, але ми його досі пам’ятаємо.

Чеську культуру багато хто знає. Чарівна Прага, легенди, безсмертні комедії: “Привид замка Моррісвіль”, “Лимонадний Джо”, “Король Каролю”… Пісні Карела Ґотта, Вальдемара Матушки. Чеські фільми-казки – досі одразу згадують “Три горішки для Попелюшки”. Але, мабуть, найперша асоціація – Швейк. Один із символів Праги. Роман “Пригоди бравого вояка Швейка” багато разів екранізували. У Київському театрі Івана Франка не сходить зі сцени вистава за Гашеком, де Швейка грає Богдан Бенюк. Пам’ятники “бравому вояку” стоять не лише в Чехії, але і в інших країнах. У тому числі у нас. У Києві, в Одесі, у Донецьку… “Український інтерес” уже писав про Амвросія Бучму, чия бойова молодість нагадувала і Швейкову долю: Амвросій Бучма: тисячоликий безсмертний герой

Звідки така популярність чеського героя в Україні? – Дуже просто. Бо Гашек писав “Швейка” і в… Києві.

Ярослав_Гашек. Фото надане автором

Гашека читали трохи не всі – на слуху фрази з його безсмертного роману. Здається, цю книгу можна цитувати в будь-якій ситуації. Початок пам’ятають усі: “Ви знаєте, нашого Фердинанда вбили”. Знають і продовження – Швейкову відповідь: “Якого це Фердинанда?”. Або: “Звісно, револьвер – не іграшка”, “Я не фельдкурат, я свиня!”, “спадковий ідіотизм”, “офіційний ідіот”, “Каліка йде на війну”, “На Белград!”, тощо. А хіба, коли нас дратує чужа тупість, не напрошується: “А чому ж це ви, сіамський слоне, не думаєте?”. Або – як актуально: у Швейка питають: “А чому ти весь час говориш чеською?”. І відповідь: “Бо я чех”.

Та й сам вислів “бравий вояк Швейк” давно став іронічним. А ще: навіть ті, хто не були в Празі, знають про знамениту тюрму Панкрац або про шинок “Під чашею”, де засиджувався Швейк, та й сам Гашек любив випити чеського пива (яке не потребує реклами), дослухатися до історій навколо, а потім – відтворити. Хто хоче вивчити Прагу – цей роман буде замість путівника. Та й я часто згадую твір Гашека, а в певних ситуаціях можу пожартувати: “Я йду до Будейовиць” (а Швейк акурат з них вийшов), “Шукаю свій Дев’яносто перший полк, а він від мене тікає!”, тощо. Та й багато Швейкових фраз – буквально афоризми – наприклад: “Але й шахрайство на світі повинно бути… Якби люди бажали добра кожному своєму ближньому, то незабаром усі б між собою перегризлися”.

Бравий вояк Швейк_екранізація 1956_Чехословаччина_У ролі Швейка_Рудольф Грушинський. Фото надане автором

Вважають, що це перший антивоєнний роман (недарма за Сталіна його тривалий час забороняли, а саме слово “Швейк” було лайкою, навіть у Чехії). Не завершений, роман усе одно викликає дуже сильні почуття. Твір здається і жорстоким, і добрим водночас. Цікаво те, що самі чехи кажуть: в українському перекладі (Степана Масляка, редакція Григорія Кочура) знаменитий роман звучить навіть краще, ніж в оригіналі. Читач одразу вловлює гумор. Як людина, що читала “Швейка” в різних перекладах, у тому числі українською, а також намагалася подолати оригінал, скажу, що приєднуюся до такої думки. Зокрема, точно відтворено і кумедні куплети, якими пересипаний твір. Сам Гашек умів жартувати на ризиковані теми, змальовуючи життєву правду, поєднуючи комічне і трагічне, і водночас не з’їжджаючи в порнографію. Читач сміється навіть там, де відбуваються речі геть не смішні, але й водночас і замислюється. Наприклад, продовження роману, написане Карелом Ванеком, не дотягує до рівня першотвору.

Хто ж такий Швейк? Найкраще про нього скаже сам автор: “Він не підпалював храму богині в Ефесі, як це зробив отой дурень Герострат, щоб потрапити до газет та шкільних хрестоматій. А цього вже досить”. Але цікаво, що Йозеф Швейк справді існував. Він був єфрейтором. А інший прототип – Франтишек Страшлипка – обожнював частувати кожного оповідками. Як і Швейк. Та ще й був денщиком у поручика Дуба – ще одного героя роману. Поручик Лукаш теж існував. Але більшість рис Гашек списав з себе. Наприклад: Швейк викрадав псів і потім продавав їх, підробляючи родоводи – начебто чистопородних. Сам Гашек увесь час відстежував реакцію публіки – звідси його численні розіграші. Наприклад, він дав оголошення в газету, що продає собак-вампірів. На його подив, знайшлися дами, які прагнули купити “цих милих тварин”. Може, хотіли особливо жорстоких сторожів?

Можна перелічувати багато збігів з романом – але й розбіжностей. Наприклад, у Гашека Швейк хворів на ревматизм, проте це не врятувало від армії. Так само Гашека вважали симулянтом – і ревматика послали на фронт. Що таке звинувачення в симуляції та ідіотизмі, арешти, конфлікти з поліцією, жахливі лазаретні будні, пиятика, відповідальність за того, у кого біла гарячка (пригадуєте, як Швейк віз додому п’яного як чіп фельдкурата?), – письменник пізнав на власній шкурі. Але зумів зробити з цього бруду і веселий, і водночас високий твір. Високий, хоча речі там змальовуються низькі, а з начебто високого (казарменого ура-патріотизму) весь час регочуть. Адже чому Швейка визнали ідіотом? Бо він крикнув: “Хай живе імператор Франц-Йосиф!”. Вважали, що психічно здоровий чех не може бути австрійським патріотом. Ось чому у Швейку спочатку підозрювали симулянта, а врешті визнали ідіотом.

Але вийшло так, що герой витіснив свого автора – надто вже колоритний. Річ ще й у тім, що про самого Гашека відомо безліч небувальщин. Багато анекдотів і легенд він про себе поширював сам, охоче підтверджував різні вигадки – то добродушний, то скептично-іронічний, потай знущаючись з дурних. Мовляв: вам тільки сенсацію подавай – так ось вона. А вже скільки разів його ховали в некрологах – не злічити. Правдивих фактів можна назвати кілька: після вигнання зі служби в банку (Гашек не був здатним до жорсткої дисципліни) письменник жив виключно на заробітки з літературної праці. Отже, був професійним журналістом і літератором. Також саме Гашека сучасники вважали найбільше плідним та інтенсивним автором. Але за життя його недооцінювали – справжня слава, як ведеться, прийшла посмертно.

Сам Гашек, щоб описати такого прецікавого героя, як Швейк, що – понад ситуацією, який начебто – австрійський патріот, солдафон, але насправді постає питання: а хто ж насправді ідіот? – мав бути різнобічною людиною. Сьогодні письменника можна назвати навіть геніальним. У нього була чудова пам’ять (уже смертельно хворий, надиктовуючи текст “Швейка”, Гашек усе пам’ятав, йому не треба було зазирати до рукопису), а ще чеський класик напрочуд легко вивчав іноземні мови. Скільки мов знав Гашек, точно не відомо (понад дванадцять), але куди б його не занесла доля під час Першої Світової війни, а потім і Громадянської, він одразу опановував мову того краю, де опинявся – то солдатом, то військовополоненим, то журналістом. І вмів не тільки говорити цими мовами, але й вільно ними писати. Навіть найважчі мови: китайська, корейська, угорська, циганська (вочевидь, ромало) – усе було йому легко. Від слов’янських мов до тюркських. І багато країн, де був Гашек, вважають його своїм.

Ярослав Гашек в австрійському військовому однострої 1915. Фото надане автором

А в Києві з цим письменником пов’язані і метро “Театральна”, і метро “Університет”. Бо він бував у тих місцях. Але як потрапив Гашек до Києва? За драматичних обставин. 1915 р. він був змушений здатися в полон російській армії під Дубно. Як військовополонений отримав номер – №294217. Під цим номером рахувався в таборі під Києвом у Дарниці – коли Дарниця ще не була районом столиці. Сьогодні ж, проїжджаючи метро “Дарниця”, варто пам’ятати, що вона пов’язана з Гашеком. Далі Гашека перемістили до Томська та інших російських міст, де він чудом не захворів на тиф під час пошесті. А 1916 р. оголосили: хто хоче добровільно вступити до російської армії? Набирали військовополонених чехів та словаків. Гашек зголосився – і його знову ж таки переправили до Києва.

Отже, усі шляхи ведуть… ні, не до Будейовиць, а до Києва. Проте якщо вперше наше місто зустрічало його прокльонами як “австріяка”, то вдруге – оркестром. Письменник побачив і нинішній бульвар Шевченка, і університетський Ботанічний сад, і Шевченківський парк, і сам університет – тоді Імператорський університет імені Святого Володимира, а зараз – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Гашек зазнав і арешту “за порушення дисципліни” (таланило йому в житті на прискіпування!) і… похвали: його письменницький хист хотіли використовувати. Писати Гашек умів на будь-які теми. Свої матеріали він надсилав до редакції газети “Чехослован” – вулиця Володимирська, 30. У Києві Гашек пробув до 1918 р. Тут він і працював, і розважався в кафе, і відстоював власну гідність. Наприклад, коли один чех, вищий чин, хотів, щоб Гашека як “нижчий чин” вивели з кафе, той не дав себе скривдити.

Цікаво, що на Володимирській вулиці (сьогодні це будинок №36) був чеський квартал – прихисток для чехів, які не хотіли воювати під час Першої Світової війни. Та й узагалі в нашому місті було багато чехів. А ще до війни, 1913 року, на Володимирській, 36, був готель “Прага”. Треба сказати, що цей готель приймав усіх митців: Вільгельма Котарбінського, Володимира Васнєцова, Федора Шаляпіна… Там Гашек писав “Швейка”. Отже, у Києві – ще одна Прага. Навпроти ж Національної опери України (вулиця Богдана Хмельницького, 19) було кафе “У чеської корони”, де Гашек уславився як завсідник.

Можна багато розповідати про київський період Гашека, але зрозуміло одне: це було дуже смугасте життя. І трагічне, і веселе.

Київ. Гнат Юра в ролі Швейка. Фото надане автором

Потім були подальші поневіряння вже в Росії – а ля ґер ком а ля ґер. Потім – рідна Чехія, робота над “Швейком”. Але й саме життя Гашека нагадувало пригодницький роман. Наче у Швейка: людина й не хоче пригод, а вони самі її знаходять. Проте фінальний акорд був трагічним: друзі Ярослава Гашека (зменшувально – “Ярди”) не прийшли на його похорон. Вважали, що це черговий розіграш. “Ярда не може вмерти!”. В останню путь проводили дружина, син, буквально один друг і селяни, які шанували письменника.

Зовні веселун, дотепник, але насправді Гашек придивлявся до людей і стиха посміхався, помічаючи риси, які використає в майбутньому творі. Ця весела кмітливість означала життєву мудрість. А якщо перечитати “Швейка” (на війні цей роман особливо популярний) – хіба не здається, що він начебто і про нас? І українців, і чехів інші вважали за ідіотів. І нам, і чехам доводилося терпіти безглузді звинувачення та експерименти. Обидва народи були під владою імперій. І багато всього іншого.

Сучасна Прага, на жаль, утрачає чеський шарм, розріджуючись впливами інших культур, проте Швейк там досі відомий. Чеський – і наш символ. Сьогодні, коли наші українці читають про нього, то відгукуються: “Нормальний серед ненормальних”.

А зараз у мене на столі – двотомник Гашека. Оповідання, фейлетони і “Швейк” у чудових українських перекладах. Читання і для сміху, і для думання, бо якщо знати історію – то можна зрозуміти, чому все сьогодні не лише в Чехії саме так, а не інакше.