Якщо нас кидають, значить саме це нам зараз потрібно. Мене не часто кидали чоловіки. За все життя лише два рази. Всіх інших кидала я сама. Ні, я не цинічно і жорстоко топтала чоловічі серця. Я просто йшла від стосунків, які не приносили в моє життя легкості і радості.

Так, ви скажете, стосунки – це тяжка робота. Над стосунками треба старанно працювати, постійно вдосконалювати себе у стосунках і стосунки в собі. То ж я і працювала, десь до тих пір, поки не приходило відчуття, що я граю в одні ворота.

Я ніколи не знала, як це – боятися втратити. Я ніколи не жаліла тих, хто лишався в пустій квартирі і вдивлявся в пусту шафу, де ще нещодавно висіли мої речі. Так само з коханням і надією я вдивлялася в їхні очі протягом років, сподіваючись на увагу, кохання і турботу. Натомість я зазвичай отримувала немиті тарілки, тисячі накручених голубців і ниття стосовно витрачених на відпустку грошей. Тож боятися втратити було нічого.

А от коли вперше кинули мене, я серйозно замислилась. Я стала аналізувати: чому? Так, я не янгол, сто відсотків. І не модель. Заробляю не менше за інших, але і не більше.

Поки одного дня мій товариш не оприлюднив нову теорію мого поки що не впорядкованого особистого життя.

“Вони не тягнуть тебе. Не матеріально. Вони не тягнуть тебе ментально. В них мозок рве від твого креативу і творчості. Вони заточені під інші відносини: суп-секс-сон. А тут збій в системі. Пензлики, мольберт, картини, вірші на камеру, книжки і тисячі фоловерів. І вони розуміють, що реально не вписуються в життя з селебріті з Жашкова. Тож для них Жашків тепер, як Голівуд. Усі сидять гуглять, вивчають Вікіпедію. Де там той Жашків. А потім ще гірше – вивчають у Вікіпедії про тебе! Раніше в них моделі були з Інстаграму, вони до цього звикли. А ти, чорт забирай, не з того інтернет-ресурсу. Ти – з Вікіпедії!”

І тут я подумала: а, можливо, дійсно справа не в мені. Чому я так прискіпливо шукаю в собі недоліки? Хіба я собі не подобаюсь? Ні, насправді я собі подобаюсь. Так, мені не подобається моя англійська вимова на європейський манер. Але я не думаю, що це б могло вплинути на тих двох чоловіків так серйозно.

Але поки я все це обдумую, я встигаю винести мозок усім, хто ще бере слухавку, коли я дзвоню. Є така група людей, кому можна поплакати в телефон, тож я плачу всім, щоб нікого не образити. Разів вісім на день. Потім я перестаю їм дзвонити. Спочатку вони радіють, потім лякаються ще більше і починають вже дзвонити мені і перевіряти, чи я жива. Ага, страшно, значить люблять!

Якщо тебе кидають – це нова можливість. Можливість протягом кількох днів побачити всіх, кого не бачила кілька років. Вони будуть заходити групами і по одному, приносити смаколики і співчувати. Можливість відчути себе героїнею фільму “Москва сльозам не вірить”. Усі будуть шукати його, хоча зараз це не цікаво. Ось він тут, у соцмережах. Це можливість об’їстися до діатезу цукерками, адже кожен принесе з собою хоча б одненьку плитку шоколаду. Це можливість спробувати вина різних врожаїв, або хто вже що принесе. Але тут головне не переграти і не піти в глибокий запій. Краще просто дегустувати і зітхати. В разі, коли всі перейшли на хоровий спів, проблема знімається з обговорення.

Коли тебе кидають, усередині утворюється пустота, яку ти можеш наповнити всім, чим сама захочеш. Можна наповнити її образами, злістю, ненавистю. А можна також наповнити новими можливостями і ідеями, новими планами і творчістю. Кожна моя картина написана саме тоді, коли всередині з’являлася пустота. А може після моєї смерті їх продадуть з аукціону за пристойні гроші. А може за життя? Тоді я проставлюся всім, хто мене надихнув на ці полотна.

Я лише зараз, аналізуючи ситуацію, прийшла до висновку, що все, що я пишу на папері або на полотні, я роблю лише тоді, коли спустошена. Я не буду писати тоді, коли в мене ейфорія у стосунках, я буду танути у стосунках. А в першу чергу, зазвичай, починає танути мозок. Потім розрив і – бац! Мозок прокинувся, стрепенувся, почав нервувати і шукати вихід. Як би відволіктися. І потім народжуються літературні бестселери і нові полотна, найсмачніші вірші і нові творчі зустрічі. Мозок розуміє – треба відволікати мене хоча б кілька тижнів, а їх виявляється цілком достатньо для того, щоб вийти на новий щабель власної еволюції. Коли тебе кидають – це можливість рости. Рости над своїми страхами.

Читайте також: #39.11: Дуже приємно, Олігарх

Я позавчора написала повідомлення Олігарху. Вперше за кілька місяців. І сама себе цим здивувала. Ось, цитую: “Привіт! Я так давно з тобою не говорила, але зараз хочу сказати тобі щось надважливе для мене. Я тебе більше не люблю. Я пережила. Дякую за все і навіть за те, що ти не знаєш. Особливо за нову картину”. Я це прописала не для нього, а для себе. І коли я набирала цей текст, я відчула наскільки це приємно сказати: “Дякую. Я тебе більше не люблю”, і посміхатися від задоволення і гордості. Так, я це зробила!

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter