Яків Щоголів – яскравий представник українського романтизму. Його твори збагатили скарбницю поетичного слова. Змальовуючи народні портрети й різнобарвні картини, урізноманітнив ліричне віршування.

На жаль, постать поета мало вивчена дослідниками, він ніби завжди був осторонь. Адже не був а ні затятим борцем за народ і волю, а ні основоположником нових течій. Він просто жив і писав вірші, найпізніший із романтиків в епоху реалізму. Непривітаний співець – так Микола Зеров охарактеризував майстра пейзажного слова.

Народився Яків 5 листопада 1824 року в містечку Охтирка, що на Сумщині. Сім’я була середніх статків, батько – дрібний урядовець, мати – берегиня родинного вогнища. Ще з ними жив старенький дідусь, колишній священник й мастак розповідати пригоди про козаків. В атмосфері маминої пісні й дідових байок минали дитячі літа.

Початкову освіту Щоголів здобував у місцевому трикласному училищі. Далі була Перша харківська гімназія. Під час навчання хлопець захопився романами Вальтера Скотта, творами Миколи Гоголя. Ці майстри надихнули юнака й самому спробувати себе в літературі. Його перші поезії були надруковані в альманасі “Молодик”. Але вони трапилися на очі українофобу Віссаріону Бєлінському, який опалив вогнем нищівної критики твори молодого поета-початківця. Не витримавши голобельщини, Яків спалив зошит із віршами й покинув літературу. Лише завдяки харківським професорам Метлинському, Срезневському і Костомарову Щоголів знову повірив у себе й повернувся до римованої словесності.

Нові твори поета “Первоцвіт Щоголева” були надруковані в альманасі “Хата”, цьому посприяв Тарас Шевченко. Кобзареві подобалися вірші Якова, а найбільше – “У полі”, який згодом переклали російською, а Алоїз Єдлічка поклав його на музику.

Гей, у мене був коняка,
Був коняка-розбишака,
Мав я шаблю і рушницю,
Ще й дівчину-чарівницю.
Гей, коняку турки вбили,
Ляхи шаблю пощербили,
І рушниця поламалась,
І дівчина відчуралась.
За буджацькими степами
Їдуть наші з бунчаками;
І я з плугом та з сохою
Понад нивою сухою
Гей, гей, гей, мій чорний воле!
Нива довга, в стернях поле…
Вітер віє-повіває,
Казаночек закипає.
Ой, хто в лісі – озовися,
Ой, хто в полі – одкликнися!
Скоро все засне під млою:
Йди вечеряти зо мною.
Зву… луна за лугом гине,
Із-за хмари місяць плине;
Вітер віє-повіває,
Казаночок простигає.

По закінченню Харківського університету Щоголів працював у канцелярії губернатора. Але кабінетна служба, де постійно треба гнути спину й вислужуватися, була справжньою каторгою для чутливої душі поета, тому й кар’єри чиновника не зробив. Зрештою, у 47 років Яків покинув службу.

Разом із сім’єю оселився у власному будинку. Як і батьки Якова, жили скромно, майже відлюдькувато. Лише декілька найближчих друзів приходили до оселі Щоголіва. Одним із таких вхожих був Дмитро Яворницький. Проте, міцна дружба закінчилася справжнім скандалом. Донька Якова, Єлизавета, молода й талановита арфістка закохалася в Яворницького, і той відповів їй палкою взаємністю. Закохана пара майже не сумнівалася в батьківському благословенні. Але Яків Іванович мав інші плани, щодо майбутнього доньки й Яворницький туди не входив. Бажаючи Лізі добра, насильно видав її за Шаховського – багатого й титулованого князя. Але всі сподівання батька були розбиті. Донька покинула чоловіка заради іншого, козака Байду, й втекла з ним до Середньої Азії. Яків прокляв дочку, разом із нею й Яворницького, за те що колись спантеличив юну дівчину.

Ця подія лягла важким тягарем на серце батька. Та згодом дві інші трагедії закрили сонце над Яковом. Олександра, ще одна донька – захворіла на сухоти й вся родина намагалася зарадити біді, доклавши чимало зусиль на її одужання. Та раптово біда прийшла з іншої сторони – помер від менінгіту 14-літній син Василь. За рік пішла в сиру землю й Саша, не витримала смерті брата.

Згорьований батько присвятив низку творів своїм померлим дітям. У них він оспівав скрипку, яка з їхньою смертю змовкла назавжди.

Але й самого поета з усіх боків обступили недуги. Щоб вилікуватися продав усе, що було в хаті й навіть будинок. Сам писав:

“Я як вільний птах, пожежі не боюся і кидати нічого, куди хочу, туди й лечу. Я ніколи не заздрив розкошам. Всі мої симпатії – до лісу, степу, отари, чабана, водяного млина, хутора, куреня, пасічника”.

Доживав віку в невеличкому будиночку. Писав твори, друкувався в газетах та журналах. До свого 60-ліття власним коштом видав збірку “Ворскло”. Інша збірка “Слобожанщина” побачила світ лише через 15 років в день похорону поета. Сталося це 30 травня 1898 року. Коли знайомі прийшли провести в останню путь Якова Щоголіва, зелена збірка немов усміхалася з вітрин книгарень, й собі прощалася з автором.

Справжніми перлинами в творчому доробку поета можна відзначити низку поезій, в яких змальована чарівна природа. Немов художник помахом пензля кладе фарбу на полотно, так лягали на папір віршовані пейзажі. Авторові вдалося словами передати всю безмежну красу не тільки кольору, а й звуку, та навіть дотику.

Я люблю веселий ранок
Холоднючої зими,
Як на двір, на стіни, ганок
І на шлях за ворітьми
Упаде із неба промінь,
Дим пов’ється з димарів,
На току підніме гомін
Зграя галок і граків.
Сніг ясним кришталем блище,
Лютий холод допіка;
Сонце вгору плине вище,
Та не гріє здалека…