20 жовтня 1888 року в Сумській області народився поет, драматург, викладач та історик Яків Андрійович Мамонтов.

Дитинство пройшло на невеличкому хуторі Стрілиця. Початкову освіту Яків здобув у Шпилівській церковно-парафіяльній школі, потім навчався в земській п’ятирічці в Нижній Сироватці.

Батьки хлопця були селянами, тому розраховувати на вищу освіту не доводилося. Яків пішов до сільськогосподарського училища й вивчився на агронома. Але театр захоплював хлопця значно більше, ніж сільське господарство. Тому ще навчаючись очолював аматорський гурток та грав у багатьох виставах. Але навчання закінчилося, а з ним і сцена.

Мамонтов поїхав до Курської губернії й три роки пропрацював за фахом, після того переїхав до Києва. На даному етапі життя художня самодіяльність відійшла на другий план. Яків зрозумів, що в нього нарешті з’явився шанс отримати вищу освіту, тому невдовзі став студентом Московського комерційного інституту, по закінченню якого навіть здобув вчений ступінь. Він захистив дисертацію на тему “Проблема естетичного виховання” й залишився асистентом на катедрі.

Коли розпочалася Перша світова війна, Мамонтова мобілізували до армії, де він воював на різних фронтах. По закінченню війни повернувся до Харкова й до кінця життя прожив у цьому місті, зокрема у відомому будинку “Слово”, з якого й розпочалася кар’єра Якова Андрійовича як драматурга .

Із 1921 року працював викладачем педагогіки, естетики і психології в Харківському інституті народної освіти. Тут він знову повернувся до дитячих захоплень й організував аматорський театральний гурток, для якого писав п’єси і ставив невеличкі спектаклі.

Але свою літературну діяльність Мамонтов розпочав ще у 1900-х роках. Його перше оповідання “Під чорними хмарами” надрукували у часописі “Рідний край” за редакцією Олени Пчілки. Наступну п’єсу “Дівчина з арфою” автор написав у 1907-му, але за неї на Мамонтова накинулися критики. Вони звинувачували його за символізм та наслідування стилю Винниченка. Не надто зважаючи на голобельщину, Яків продовжував писати в тому самому стилі й як результат – нові п’єси “Над безоднею”, “Коли народ визволяється”, а також драма “Ave Maria” та збірка віршів “Вінки за водою”.

Але критики не вгавали. П’єси “Веселий Хам”, “До третіх півнів” та “Республіка на колесах” також піддалися шквалу негативних відгуків. Цього разу автора звинувачували у надпсихологізмі в текстах, аполітизмі, відриві від життя, закидали схожість на твори Ібсена, хоча автор порушував і низку актуальних тем. А все через те, що в “Республіці на колесах” Мамонтов віддзеркалив конфлікти революції – ошуканство, свавілля самозванців, знущання над людьми й заміна одного ярма іншим.

Нарешті схвальні відгуки отримала антиміщанська трагікомедія “Рожеве павутиння” 1928 року.

Після написання п’єс “Княжна Вікторія” (1929), “Його власність” (1930), “Золотий обруч” (1930, за повістю Івана Франка “Захар Беркут”) творча активність письменника знижується. За десять наступних років Яків напише усього одну п’єсу “Своя людина” та інсценізацію повісті Михайла Коцюбинського “Fata morgana”.

Історик літератури А. Кравченко зазначив: “Творча доля Якова Мамонтова склалася так, що він не став ні послідовним “співцем нового світу”, подібно до Микитенка чи Донченка, ні представником “творчої опозиції”, як Куліш чи Курбас. Третє десятиліття віку розчавило його обдарування і змусило продукувати літературні ілюстрації до підручника політграмоти. Йому вдалося уникнути репресій, він зумів пристосуватися до суспільних умов, але література втратила ще один талант”.

Головною працею життя Мамонтова вважають монографію “Сучасні проблеми педагогічної творчості”. У ній автор зазначає, що до навчально-виховного процесу має бути залучена музика, театр, художнє слово, а вчитель має бути педагогом-митцем, щоб “розірвати сувору маску науки, надіту сухими руками педантів”. Також Яків був прихильником індивідуального розвитку кожного учня. Про це він написав у свої праці “Право держави і право дитини”:

“Процес виховання повинен бути насамперед натуральним життєвим процесом дитини і педагогічний ідеал не може насилувати його”.

Педагогічні погляди Мамонтова актуальні й нині. Його праці досліджують й аналізують. Тож можна з упевненістю сказати, що Яків Андрійович залишив помітний слід у науці.

Помер Мамонтов у 52 роки 31 січня 1940 року, похований у Харкові.

РІДНИЙ ШУМ
Знайомий шум почувсь мені…
Такий журливий, тихий шум.
Почувсь і зник десь в далині.
Але в душевній глибині
Лишивсь од нього ніжний сум…
Згадав! Це – тихий шум степів.
Це – шум далеких, рідних нив…
Тому-то він і пролетів
Як відгук любих, давніх днів…
Тому і сум в душі лишив.

Як “жандарм Європи” українськими руками Севастополь боронив

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram