27 грудня 1929 року на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів Йосип Сталін повідомив про “ліквідацію куркульства як класу”, що включало численні репресії та в пізнішому часі призвело до Голодомору.

Чому ми такі, а не інакші? Чому, навіть отримавши право фермерувати та кооперувати зі здобуттям незалежності, українець відомий як якісний хлібороб, що сто років тому, у та по Першій світовій був здатен прогодувати хлібом ледь не всю Європу, раптом не виявив свого звичайного потенціалу у 1990-ті, а в 2019-ті виявився ледь здатним прогодувати самого себе? Увесь час, бувши вже свідомим власного українства, а не радянства, задавав собі ці питання. І лише старі люди, ті, хто народилися сто років тому до цієї миті, іноді прозоро натякали, що, мовляв, були часи, коли українця відучили від фаху класного хлібороба.

Тепер уже можна майже однозначно стверджувати, що такими лихими часами були аж ніяк не дні по закінченні Другої світової, і навіть не доба визвольних змагів 1917-1921 років, і поготів не НЕП. Роком, у який радянська влада перейшла Рубікон у намаганні повністю упокороти український та всю решту хліборобських змагів став вочевидь 1929-й. Ще навіть близько не пахло геноцидом Голодомору, ще українське Відродження плідно працювало над червоним українським проєктом, ще були живі навіть Володимир Маяковський із Кіровим, але тінь тотального знищення цілого хліборобського класу уже нависла над 1/6 планети Земля.

28 червня 1929-го Всеросійський ЦВК і РНК РСФРР ухвалили постанову “Про поширення прав місцевих рад щодо сприяння виконанню загальнодержавних завдань і планів”, в якій ішлося про вперше апробовану ще в добу Червоного терору практику, обов’язкові планові завдання із хлібоздачі з розкладкою на село. Цього разу розкладка мала здійснюватися за принципом самообкладання. Держава вголос озвучила, не народ як такий, але так звана “верхівка села” має забезпечити від 35 до 40% хлібозаготівельного плану. Хто ж ця “верхівка”? Папір, який, як знаємо, має стерпіти все, включав до тієї “верхівки” 7-10% сільських мешканців. Відсоток набагато перевищував “плановий”, уже відомий відсоток “куркульства”. Наприклад, в ЦСУ УСРР 1927-го обстеження сільських господарств засвідчило, що із загального числа господарств тодішнього УСРР, що становило трошки більше ніж 51 мільйон, до “куркульських” належало 2 мільйони, тобто менше ніж 4%. Показники свідчили: 1929-го кількість господарств “експлуататорського типу” істотно зменшилася, складаючи 73 тисячі, тобто 1,4%. Чому й навіщо тоді держава в особі Йосипа Джугашвілі навмисно завищувала число “куркулів”? У Союзі існувала гарна солдатська примовка: є накази, які мали бути виконані ще вчора. Щось схоже очікувало на українське селянство, але не все селянство. Одноосібники, що “розжиріли” за НЕПу, а разом із ними ще 5,5-8,5% селян незаможних, але здатних за “куркульським прикладом”, налагодити власну господарку, мали були понести покарання “хлібом та карбованцем”.

Здаванню хліба передували “експертні оцінки кожного конкретного господарства”, які здійснювала сільрада та комнезами. Якщо газда ухилявся від виконання поставки, дозволялося штрафувати його в п’ятикратному розмірі вартості хліба, що підлягав здаванню. Якщо ж штрафи не вносилися, майно боржника продавалося з торгів. Груповий опір розкладці або ухилення від продажу хліба тягнули звинувачення за статтями 57 і 58 Карного кодексу УСРР. А це призводило до конфіскації всього майна та депортацію на закапелки СРСР. “Гуманізм” проявлявся хіба що в тому, щоб зацікавити односельців репресованих, 1/4 надходжень від штрафів або продажу майна з торгів перераховувалася до фондів бідноти. Унаслідок цієї політики напровесні 1929-го у двадцяти двох округах УСРР із сорока “було розпродано майно 18 тисяч куркульських господарств, які злісно ухилялися від виконання зобов’язань по хлібозаготівлях, накладених на них сільськими сходами”. Заможні селяни відмовлялися від орендованої землі, розпродавали робочу худобу, припиняли наймання робітників. Незаможні, але працелюбні, щоб уникнути самої можливості куркульського тавра, що ставало дедалі смертельно небезпечнішим, вчилися у сільських п’яниць та комнезамів мистецтву байдикувати.

Куркулю, а у перекладі мовою 1929-го року, це означало людину, яка вміла добре та ефективно працювати на власній господарці, влада вже не збиралася відшукувати місця в соціалістичному будівництві. Всесоюзний “староста” Михайло Калінін ставив собі каверзне запитання: а що робити з “куркулем”, якщо він все-таки захоче працювати в колгоспі, і не міг знайти на нього позитивної відповіді. Пославшись на тезу, що “життя складне”, політбюро (тобто Йосип Віссаріонович) розв’язало це питання: у рішеннях про “перехід у хлібозаготівлях на засади продрозкладки” акцентувалася недоцільність перебування “куркулів” у колгоспі.

Влітку 1929-го держава розпочала ламати сформований у добу НЕПу товарний ринок. У містах і на новобудовах перейшли на карткову систему. Базарна торгівля хлібом була заборонена. На Всесоюзній конференції аграрників-марксистів 27 грудня 1929-го Сталін оприлюднив висновок комісії під головуванням наркома землеробства СРСР Якова Яковлева про перехід у районах суцільної колективізації до політики “ліквідації куркульства як класу”. Оскілький кожен нормальний селянин в Україні до революції завжди тяжів якраз “вибитися в люди” (для 1920-30-х це все одно що куркульство), то практично оприлюднення рішення про “ліквідацію куркульства як класу” означало для селянина “точку неповернення”: зрозуміло, що вголос ішлося про знищення значної кількості селянства. Ще кілька днів тому, на грудневому ХV з’їзді ВКП(б), Сталін стверджував, що експропріація куркулів відбуватиметься на законних підставах: “неправі ті товариші, які думають, що можна й треба покінчити з куркулем у порядку адміністративних заходів, через ДПУ. Куркуля треба взяти заходами економічного характеру на основі революційної законності”.

30 січня 1930 політбюро ЦК ВКП(б) схвалило таємну постанову “Про заходи по ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації”. Її у повному обсязі опубліковали тільки 2000 року. Згідно з цією постановою, розкуркулювані поділялися на тих, хто підлягав: а) ізоляції в концтаборах або розстрілу; б) висилці у “віддалені місцевості” СРСР; в) переселенню на землі за межами створюваних колгоспів. Число розстрілюваних не вказувалося. У концтаборах мали бути ув’язнені 60 тисяч осіб, а депортовано – до 150 тисяч осіб (без членів сімей). У межах УСРР до концтаборів мали спрямувати 15 тисяч, депортації підлягали від 30 до 35 тисяч голів сільгосподарств плюс виселені й члени їхніх сімей. Майно репресованих конфіскувалося. За даними на грудень 1930-го, внаслідок операції з розкуркулення, в УСРР було розкуркулено 70 407 господарств. Виселено за межі України 31 593 родини (146 229 осіб). У північні райони СРСР з УСРР було вселено 19 658 сімей (93 461 особа), а до Сибіру – 11 935 родин (52 425 осіб).

Заради справедливості зазначимо: після публікації статті Сталіна “Запаморочення від успіхів” 2 березня 1930-го та відповідної постанови ЦК, влада розглянула 10 495 скарг від українських висланих селян, після чого встановили, що 943 господарства, тобто 9% від загальної кількості скаржників, розкуркулено неправильно.

Тимчасова відмова влади від примусового затягування селян до колгоспів призвела в Україні до зменшення частки колективізованих господарств із 70,9% до 34,1%. Тобто колгоспи знову, як і 1929-го, стали незаможницькими. На селі уже не було кого розкуркулювати. Отож під час повторної кампанії 1931 року з розкуркулення розкуркулювали вже й тих, хто просто підпадав під визначення “антирадянський елемент”, за небажання ввійти до колгоспу, ухиляння від оподаткування, за будь-яке невиконання завдань по заготівлях. Задля “стимулювання” колективізації запроваджено також штучний податково-пільговий перепад: колгоспники не оподатковувалися, а от одноосібників обкладали податками ненормовано.

Лише у першій половині 1931-го розкуркулено та депортовано за межі України ще 23 500 селянських родин. Усього в Україні розкуркулено за невиконання хлібозаготівельного плану 126,9 тисяч селянських господарств (у січні 1934-го, вже після влаштованого в Україні Голодомору, Постишев, однак, назвав 200 тисяч розкуркулених господарств). Узагалі перед початком 1930-го та кінцем 1931-го в УСРР щезло 282 тисячі господарств, із яких 1/3 – експропрійована, а 2/3 – самоліквідувалися. Із 1928 до 1931 року їхнє число скоротилося на 352 тисячі. А далі можна було влаштовувати штучний голод 1932-1933 років. Надалі в онуків та правнуків тих, хто фізично вижив та пережив період розкуркулення та Голодомору вже не було бажання займатися сільськогосподарським виробництвом так, як у пращурів. Онуки добряче запам’ятали одне риторичне питання: “А що, як повернуться 1930-ті?”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram