Нехай спробує, він молодий, ще навчиться, треба просто в нього вірити, аби не Порошенко, гірше вже не буде – казали вони. І всі піднімали шапки догори – так! Так! Нехай. А раптом пронесе? А раптом так буде краще?

Правління державою в часи війни – це не просто задача, це надскладна місія. Скорочувати видатки на культуру в країні, яку охопила російська агресія – це злочин проти нації.

Як у таких умовах не перетворитись на націю гопників? Як вижити в умова, коли сусід праворуч палить траву на городі, а ліворуч – дивиться російські серіали? Щоб не перетворитися в націю-сателіт, треба мати свій багаж, не лише економічний, а й культурний. А чи маємо ми його, коли фінансування культури держава зрізала в деяких установах просто під корінь? Насправді я не маю відповідь на це питання.

Днями мою увагу привернув чудовий текст про учня, який любить читати. Усі події реальні й розповідають про сьогодення. На весь клас лише один учень подає надії вчителям тим, що любить читати. На батьківських зборах маму цього учня відзначили приємними словами, усіх інших – посварили. Сюжет історії продовжується тим, що цю маму перехопили інші батьки в коридорі й почали розпитувати рецепт виховання такого сина. Звісно ж, ніякого рецепту не було – існує лише власний приклад. Це намагалася донести жінка, але її не почули. Вона казала про те, що вдома вони з чоловіком читають багато книжок, а їй на то махали рукою чуючи щось своє “є у нас вдома багато книжок, класних, купували, коли ті в дефіциті були, новенькі, сторінки ще склеєні”. Далі жінка каже, що в них вдома немає телевізора, вони спілкуються вечорами й часом слухають музику чи радіо, а на неї дивились інші батьки, як на божевільну “а що ж ви собою так пожертвували заради дитини?”. Текст мимоволі викликав у мене фейспалм. І у цієї нації відбирають гроші на кіно й культуру?

Нехай більшість в нашій країні не читають книжок, гаразд. Але ж що то за черги до книжкового арсеналу щороку? Так, це не більшість, але це тисячі людей! Українці робили повільні, але все ж робили кроки в напрямку саморозвитку, цей процес підсилювали квоти на радіо, а з ними – ренесанс української музики. За останні кілька років завдяки Держкіно відзняли цілу галерею українських стрічок. І це не могло не відбитись на загальному рівні культури. Хоча теж важко було всі ті 5 років після Революції Гідності, війна з Росією продовжується. Але пріоритети були виставлені немовби з турботою за українську душу, хоч теж виникало дуже багато питань і до влади, і до її дій.

Читайте також: Культурний карантин чи культури геноцид?

Зараз у мені прокидається гієна, яка волає в космос і втрачає надію на хоч якесь адекватне майбутнє для нашої країни. Звісно ж, цей стрес посилює світова криза й карантин, страх і безсилість перед хворобою COVID-19 і думки про те, що бюджет можна ж було перерозподілити інакше!

У такі моменти в мене єдине слово крутиться в голові – здобули! Кожна нація обирає ту владу, на яку заслуговує. Головне вірити, дайте йому шанс, він зможе, – казали вони. Він зміг і повернути своїх громадян додому, і зробити державу в смартфоні та навіть як прийшла весна – усі сіли, правда по домівках. Але це заслуга пандемії, а передвиборчі гасла, як бачимо зараз, виявились пророчими.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram