Олег Авраменко народився в Херсоні 25 вересня 1967 року, вчився, але не довчився на фізика в Київському університеті імені Шевченка, після чого кілька років пожив у Києві, заробляючи комплектацією персональних комп’ютерів. Першою публікацією ще в 1991-му стало оповідання “Я, мій чорт і…”, надруковане в літдодатку до республіканської молодіжної газети. Наприкінці 1990-х повернувся до рідного міста, де й прожив 20 останніх років. У нього серед фантастів була репутація “відлюдника” – публічні заходи він ігнорував, на фестивалі фантастики не їздив, сидів собі вдома й писав.

Його долю можна назвати тричі трагічною. По-перше, важка хвороба з дитинства – він лишився без однієї нирки, і з часом стан здоров’я не поліпшувався, йому було важко пересуватися. Але літати в космосі – легко.

По-друге, він згадував: “Я завжди хотів видаватися саме українською, але з цим мені щастило дуже рідко”. Почавши писати в улюбленому жанрі фантастики українською мовою, Олег виявив, що одне з іншим не в незалежній Україні не суміщається. Молодим письменникам-фантастам тоді, майже 30 років тому, лідери Спілки письменників щиро, по-батьківські, радили: “Хлопці, писати треба не про космонавтів, а про комбайнерів!”

Олег Авраменко

За іронією долі, саме тоді, коли я на самому початку літературного шляху, виріши писати виключно українською, молодий фантаст Олег Авраменко під тиском обставин перейшов у творчості на російську, погодившись на компроміс, що виявилося тільки початком. За одним компромісом неодмінно пропонувався інший, а далі ще й ще… Ці поступки заради того, щоб книжки виходили, і письменник міг займатися своєю справою професійно, почуваючись гідною людиною, а не жебраком, тобто заробляв бодай якісь гонорари (150 доларів за 40 тисяч знаків, наприклад). Такі компроміси не завжди позитивно вплинули на творчість.

Компроміс нашіптує: “Какая разніца?”. Спочатку співавторському дуету Олега Авраменка та киянина Тимура Литовченка московські видавці нав’язали “правильний” великоросійський псевдонім “Андрей Давыдов”, під яким вийшли дві книги. Згодом, коли співавторство припинилося, Авраменку дозволили друкуватися під справжнім прізвищем, та його численні, написані майстерно, зі знанням читацьких вподобань і жанрових законів, романи стало неможливо відрізнити від написаних тульськими, пітерськими чи сибірськими авторами: та ж сама російська експансія в Галактиці майбутнього, де жодних україн не передбачалося. І вже справді, різниці жодної.

Конвеєрний метод роботи російських книгоштампувальників цілком влаштовував посередніх письменників, але не сприяв розвитку жанру. Бо кількість в якість не переходить, тому що не може перейти ніколи. Якість літературного твору досягається складним і непередбачуваним творчим процесом, що не вкладається в бізнес-плани видавництв, він повністю залежить від особистості автора. І тут мушу визнати, що великий творчий потенціал Олега Авраменка не реалізувався через бездарність видавців, з якими він працював.

Для фантастики потрібні особливі автори, особливі перекладачі, особливі редактори й видавці. Специфіка жанру вимагає особливого набору знань, а в Україні видавці – це або дипломовані поліграфісти, або дипломовані філологи, а останнє ще гірше – особливості фантастики їм не викладали на їхніх філфаках.

Згодом Авраменко пояснить своє рішення так: “То що ж було робити – назло всім узагалі не публікуватися?.. Хоч, мабуть, тепер так і буде: в умовах війни пхатися на російський ринок я не збираюся (бо все ж маю гордість і гідність), а українські видавці й далі мене ігноруватимуть”.

Читайте також: Український класик італійського детективу

По-третє, межа компромісам завжди існує: для нього такою межею стала російська агресія, точніше її відкрита фаза 2014 року. Письменник відмовився не лише від співпраці з московськими видавництвами, а й від публікації російською мовою. Незабаром йому стало зрозуміло, що цим він відмовився від публікації фантастики взагалі: жоден видавець тут неспроможний забезпечити автору людські умови оплати. За чверть століття наші видавці звикли до того, що письменників не буває, є лише графомани, готові приплачувати видавництву за публікацію. Заможний графоман краще бідного письменника, а отже й весь літературний процес звівся до жалюгідної імітації.

Ми не були знайомі особисто, лише спілкувалися трохи, зафрендившись на Фейсбуці. Пригадую, дізнавшись, що я відмовився від російського ринку фантастики на 20 років раніше, Олег написав мені: “Отже, ви мужніший за мене. І маєте міцніші нерви. А я двадцять років тому не витримав”.

То з питанням, хто винен у такому жалюгідному стані української фантастики й літератури в цілому, риторичне. Що робити, щоб змінити його на краще – тема іншої розмови.

Світла пам’ять!

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram