Складність історичного роману полягає в обов’язковості історичної реконструкції. Та навіть двох історичних реконструкцій. Одна з них необхідна для читача – щоб він повною мірою уявляв історичне тло роману, перебував у подіях, пов’язаних із історичною особою по можливості так само близько, як із водою у ванній. Тільки тоді вдасться довести, чим є такий цінний історичний персонаж, його ідеї, тобто навіщо взагалі написана книжка.

Друга історична реконструкція необхідна заради того, щоб автор не просто повірив у винятковість потреби підняття з глибин історичної скрині саме цього героя. Аж до того повірив, що не тільки схотів прожити в тій епосі, але фактично в магічний спосіб таки прожив поруч із героєм.

Другої рекострукції не потребують (або потребують у щонайменшій мірі) романи про Юлія Цезаря, Степана Бандеру чи Симона Петлюру – людей життя і роль яких в історії однозначні для нащадків, абсолютно привабливі та цікаві. Не так, коли йдеться про героя дещо “сумнівного” з точки зору суспільства та національної історіографії, наприклад, роман про Скоропадського чи Махна. Але найбільшої роботи душі й інтелекту письменника потребують ті, чиї прізвища відбилися в національній пам’яті з натяжкою. В’ячеслав Липинський, безумовно, належить саме до таких. Автор академічних ідей української монархії та українського монархізму, за винятком укладачів національних календарів, не надто цікавить ані українське суспільство, ані вкраїнських законотворців. Клуб поціновувачів Липинського – надто вузька каста людей, яких зацікавила його особистість. Лише двічі аристократична постать В’ячеслава Липинського здіймалася з небуття: спочатку в 1990-ті монархістом Олександром Лупановим і ним заснованим фондом імені Липинського. Та тоді, коли в Україні вийшов друком роман галичанки Тані Малярчук із логічною назвою “Забуття”.

Таня впоралася з обома завданнями. По-перше, її душа провела історичну реконструкцію. Коли ви читатимете цей роман, який, переконаний, має посісти чільне місце на полиці посутніх речей нашого народу в помешканні кожного свідомого українця, зверніть увагу на те, що вам самим трішки забаглося стати вкраїнським монархістом. Захотілося якщо не вкраїнського царя чи короля, то, щоб принаймні рідною державою керував князь, щонайменше така шляхетна людина, як В’ячеслав Липинський – імпульсивний, але свідомий та упосліджений український політик початку ХХ сторіччя. “Я не демократ”, – час від часу повторював забутий український політик доби національних змагів 1917-1921 років Липинський. І завше пояснював чому: “Коли б я був демократом, то б то коли б я признавав за демократичним виборцем оці суверенні права і коли б вірив, що громадська правда і громадське добро міряються арифметичною більшістю голосів виборчих, то я мусів би намагатися всіма силами для своїх поглядів оцю більшість здобути. Для цього я мусів би, хочу я чи не хочу, вживати способів своїх противників”. Для аристократа до мозку кісток, яким був автор цих слів, таке “вживання” було неприйнятним.

Перед читачем Тані Малярчук із забуття, мов коштовна перлина виникає і вусань-Липинський, і його тези, і палкі послідовники, що слідують за ним, розшукуючи Липинського на курорті. Щоб занурити читача в 1920-ті Малярчук властиво примушує зануритися в персону Липинського. Часом скандальну. Часом по-дитячому наївну. Мудру як Платон. Безкорисну щодо спалювання власного життя як Сократ. Вільну як Ікар, що прямує до незалежності, ніби до сонця цього світу.

В’ячеслав Казимирович Липинський, шляхтич мазовецького гербу Бродзіч, здійснив один із найунікальніших і досі мало зрозумілих індивідуальних виборів в історії польської шляхти. Він присвятив усе своє життя розбудові України й українству. З точки зору польського суспільства, дружини та родичів, то була зрада. З точки зору українства – один із незбагненних феноменів. Певно, на початку ХХ сторіччя українська ідея просто була пролита в повітрі. Інакше підхопити вірус українства Липинському було б не до снаги.

Одного разу Вацлав Липинський вирушив на навчання до Київської гімназії, а повернувся на канікули додому в родинні Затурці попід Володимир-Волинським іншим чоловіком. Коли за столом мама назвала сина Вацлавом, майбутній адепт українського монархізму ввічливо спалахнув гнівом: “Не називайте мене більше ніколи Вацлавом! Я – В’ячеслав! І я тепер українець!” За слово “Україна” тоді доводилося платити досить значну ціну. Якось Липинський виголосив у Кракові промову на тему українського питання. Поступово волосся польського патріотичного слухача стало сторчма, а під завісу промови зал волав: “Геть!” І “Ганьба!” Шляхтич Липинський запропонував полякам визнати свої історичні помилки щодо України й українців, підкресливши, що правдивий польський патріот має нині докласти максимум зусиль, щоб допомогти українцям створити та вибороти власну державу – у якості, так би мовити, морально-шляхетної компенсації за всі попередні “непорозуміння” в історії. Залу він залишив з високо піднятою головою, але відтоді у Липинського практично не залишилося друзів та родичів. Саме Липинському, можливо, ми маємо завдячувати появі у поляків іншої думки щодо українців аж до ідеї української незалежності.

Розробивши чільні засади українського монархізму, створивши власну партію та підтримавши гетьмана Скоропадського, Липинський потвердив відомий парадокс українства. Росіянин Дмитро Донцов розробив усі засади українського націоналізму, найпліднішим і найвпливовішим прозаїком першої половини ХХ сторіччя в історію увійшов Микола Фітільов (Хвильовий), а найпослідовнішим державником-консерватором став польський шляхтич Вацлав Липинський.

14 червня 1931-го палкого патріота України Липинського на еміграції таки доконали сухоти. Газета “Свобода” 31-го надрукує чорними літерами на першій шпальті лише один рядок: “Умер В’ячеслав Липинський”. Якось цей рядок прочитала в архіві Таня Маляпчук, і вона тоді “не знала, про кого йдеться. Аж тоді час переможе мене. Синій кит закриє свою пащу і попливе далі. Гігантський синій кит забуття”.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram