У лютому друзі та поціновувачі ушановують його пам’ять. Тихо, але щиро і ґрунтовно. Так, як і сам Роман Корогодський жив і творив. Як особистість він сформувався саме в українській культурі. У культурі, яку обрав свідомо. Його “шістдесятництво” стало ключем до його українськості. Перехід із російськомовного середовища не був простий – означав втрату колишнього світу, а часто й давніх друзів. Обрана дорога не віщувала комфорту, наражала на небезпеку, але виявилась єдино прийнятною для його натури – в чомусь авантюристської, ворохобної, схильної до ризику й рішучих дій.

Він, київський російськомовний єврей, гордився тим, що його кагебісти кваліфікували як “українського буржуазного націоналіста”, а постмодерністи – як “народника”. Людина європейської освіченості, обізнаний із західноєвропейським мистецтвом, арбітр художнього смаку, він не сприймав “народництво” як щось упосліджене. Це не був вияв любові до конкретних людей, а любов до народного ментального духу, який нуртував, за його словами, й у полотнах Казимира Малевича.

Він добре розумів, що в тій українській культурі, яка його оточувала, утриматися важко, що над нею тяжіє комплекс Радченка, який він потрактовував як вривання сільської людини в культуру. Вказував на те, що ця культура спочатку відкинула Драгоманова, Франка і Лесю Українку, а потім вульгарно адаптувала й привласнила. Він боровся проти такої культури, спочатку як автор, разом із Валерієм Шевчуком, проєкту “Українська модерна література”, а потім як дослідник і видавець Юрія Шевельова, Юрія Луцького, Віктора Домонтовича та інших.

Тривалий час Корогодський вважав себе, насамперед, кінознавцем, але в останні роки дійшов переконання: “Література для мене – життя”. Його повністю поглинуло написання спогадів. Це був його життєвий простір, який він із радістю привідкривав для інших. Для нього це була можливість перебувати у колі друзів, яких він поступово втрачав. Він, мов дитина, тішився із кожного вдало підібраного слова чи знахідки: “Писати – це цікаво! Ось сів писати про Михайлину і раптом рука мимоволі вивела: “Добрий день, дорога Михайлино!” Ото й форма листа, а через нього можна сказати ж усе і про радості і печалі”. Він проживав і глибоко переживав усе, що писав. Постійно повторював, що “писання – це певний настрій”. Нарешті він знайшов свій жанр. Спогади увібрали для нього все: й інтелектуальну гру та мандрування манівцями заблукавших сенсів, і катарсис, і пересотворення пережитого, і народження нового, і спробу екстраполюватися від нагромадженого досвіду, і можливість зустрічі через багато-багато років із колишнім собою, і, врешті, з друзями до того, як їх розвів час, як у випадку із Горинем: “Я його не люблю, але мушу написати про того Богдана, якого любив”.

Він більше не брався за відсторонені теми, такі як Котляревський чи Шевчук. Уже не мав на те сили та й бажання. Він знайшов себе, знайшов свій стиль і можливість омовити неомовлене. Однак набутий досвід проникнення в людський світ підштовхував його до останнього великого випробування, чи не найскладнішого в його творчості – постаті гетьмана Івана Мазепи. Близькі друзі-порадники, Михайлина Коцюбинська і Євген Сверстюк, застерегли, що матерія надзвичайно тонка й підходити до неї треба витончено, щоб не прогоріти. Він це розумів і відчував, що готовий, адже до цієї теми доростав не один рік. Ця тема була суголосна його внутрішній напрузі, і мала стати відповіддю на власний вибір українства. Він мислив про Мазепу високо. На якісь мої критичні рефлексії різко реагував: “Коли йде мова про Мазепу, не має бути ніяких Паліїв і Самусів”. Єдиним містком до розуміння Мазепи для нього була Жанна Д’арк.

Усі дні він проводив над цією темою в глибокому внутрішньому зосередженні. Якось навіть обмовився: “Я – Мазепа!” Ця тема відбирала його сили, поглинала увесь час, але й додавала радості: “Це буде щось абсолютно нове, незнане дотепер! Мазепа був страшенно самотній, йому не було з ким поділитися… Я хочу показати те, як поразка стає перемогою. Так, Мазепа виграв. Він розділив дві історії: імперську й історію України… Я страшенно переживаю… Я не можу бути Білоконем… Так нецікаво писати, я хочу написати цікаво… Це якась надзвичайна історія…”. Він постійно рефлексував із цього приводу. Багатогодинні прогулянки в парку перетворювались на історіософські монологи: “В історії з Мазепою кожен із його оточення хотів відділитися, грати на себе. Справа має бути єдина… Я пишу за Мазепу молитви… Історія з Кочубеєм потрясна… Мазепа глибоко переживав за нього. З цією людиною він був ворогом від початку, але міг з ним бути й товаришем. Це людина, з якою Мазепа міг поговорити, він знав, що Кочубей себе прирік”. Так, він писав за Мазепу молитви, вживався в нього всією глибиною внутрішнього єства і зачаровував тією незвідною для невіруючої людини діалогічністю, коли від самозосередження стається “прорив” у присутність чогось неомовленого, вишнього, коли реальне мислиться через наявність у ньому духового.

Відмова писати як Білокінь – відмова від самоцінності факту, від зовнішньої знеособленої оповіді. Вміння визначати в тексті метафори чи абиякі стилістичні фігури він вважав примітивним заняттям, яке окрім технічної вправності нічого не дає. Його вабила життєва версифікація у прагненні збагнути механіку поведінки героїв, чи авторську інтенцію, яка потребує долучення власного досвіду. Тому не визнавав методів, вважаючи, що між текстом і читачем не мусить бути нічого. Назвав “живими мерцями” тих, для чийого стилю властиві холодність і безучасність до написаного, бо дослідник, на його переконання, мусить брати близько до серця те, що він робить, ставити питання собі, роблячи їх украй важливими.

Якось, прочитавши статтю Дмитра Затонського про Фауста, сказав, що “Фауста” треба читати 10 разів і в різних перекладах. Порівняв моральну історію людства із таблицею Менделєєва, де є заповнені клітинки – гріхи, про які ми знаємо і оминаємо їх, або ж просто даємо їм певну оцінку, і є клітинки незаповнені, ті, в яких непізнані гріхи, що передують ще людському пізнанню.

Він виробив власний, за його словами “структурний підхід до тексту”, що вміщував чотири рівні: 1) фабула; 2) сюжет; 3) психологія; 4) філософія. Однак, бідкався, що з нього поганий літератор і що він не може переповісти все так, як насправді відчуває, переживав, коли довго не міг щось писати. Казав, що останнім часом говорить сам із собою, інколи промовляючи фрази вголос. Його цікавила чуттєвість, елементарний біль, що повертає людину до чуттєвого. Казав, що світ культури сповнений переживань, це світ емоцій, все це перекривається інтелектуальними головоломками – а для чого це? Кому адресовано? У книжках він шукав відповіді на власні життєві запити, читав лише те, що було близьке його духові. Відповідно й писав.