Бруно Беттельгейм був віденським психологом учнем учня Фройда, досліджував дитячий аутизм. Його єврейське походження мало кого турбувало в Австрії до 1938 року, але коли стався аншлюс і Австрія стала частину Третього Райху, Беттельгема запроторили до концтабору Дахау.

Однак протести європейської наукової спільноти у 1939-му ще мали якесь значення для нацистської влади, і Бруно Беттельгейма випустили з табору за амністією, з умовою негайного висилки за кордон – він невдовзі переїхав до США, де прожив до 1990 року, встигнувши написати чимало робіт у галузі дитячої психології, що збагатили світову науку.

Його книга “Освічене серце” – це спогад про перебування в Дахау і Бухенвальді. Це спостереження за тоталітарною системою в місці, де тоталітаризм має повну владу над людиною і йому не потрібно ховатися за ідеологією та пропагандою. Судячи зі спогадів в’язнів Гулагу, там здійснювалося те ж саме, але в набагато гіршому кліматі.

“1943 року Гіммлер наказав збудувати залізницю від Бухенвальда до Веймара, завдовжки приблизно вісім миль. Вона мала стати до ладу вже через три місяці. Есесівський офіцер, відповідальний за проєкт, заявив, що цей термін – нереальний. Тоді замість нього призначили іншого есесівця. Він запровадив роботу в дві зміни по двадцять годин на добу. Людей шмагали батогами, на них нацьковували вівчарок. Роботу завершили вчасно. Та щойно пустили перший локомотив, залізниця, не витримавши його ваги, увігнулася”. (Бруно Беттельгейм, “Освічене серце”).

Сталін “перевершив” Гітлера, але не якістю рабської праці, а стократними масштабами: збудована в 1947-53 роках “Мертва залізниця” – магістраль між Салехардом і Норильськом має довжину 1 470 кілометрів, а не вісім миль (1,6 км). Вона й досі там існує фізично – наче пам’ятник епосі, от тільки не працює – виявилося, щоб перевозити нікель з Норильська є й дешевші способи.

Ділянка залізниці між Салехардом і Надимом

Перебуваючи в нацистському концтаборі, Бруно Беттельгейм відчув, що починає божеволіти, і рятувався свої одинадцять місяців ув’язнення вірою в те, що його майбутня книга коли-небудь побачить світ і допоможе з точки зору психології дати розуміння механізму того, як тоталітаризм руйнує людську психіку й мораль. А що є людина без моралі? Рабський “порядок” підтримується лише поки людина затиснута в лещатах, коли тиск системи зникає (як сталося на початку 1990-х з руйнуванням радянської системи) – зникає і фальшивий порядок, і виявляється, що моралі вже нема звідки взятися.

Від руйнування особистості (обов’язкового елементу служби) мене в армії рятував досвід, описаний Беттельгеймом. Щодо армії, то вона у будь-якій країні створена для насильства – для того, щоб убивати ворогів і руйнувати ворожу військову інфраструктуру. Але для радянської призовної армії найпершим завданням було виховання, а насправді створення з чоловіків “гвинтиків”, надійних підданих для імперії. Але, на відміну від концтабору, солдатам час від часу давали в руки заряджену зброю. Нищення особистості в радянському війську не було настільки системним і послідовним, але саме постійне приниження і було основою підпорядкування в ньому.

Наприклад, ув’язнені в концтаборах, як згадує Беттельгейм, не мали права на власні годинники – за дотриманням розпорядку дня стежили наглядачі, тобто ув’язнений не мав права навіть на час; хоча в радянській армії офіційної заборони на наручні годинники не було, у “духів” (перше півріччя служби) вони або відбиралися “дідами”, або (частіше) просто викрадалися під час відбою.

Принцип колективної відповідальності активно застосовувався й у німецьких концтаборах, й у Гулагу, й у радянській (і не лише у радянській) армії. Карають не того, хто винен, а весь його підрозділ (барак, бригаду, клас, взвод). Докази і контраргументи не діють, адже прав у “гвинтика” нема. Те “виховання колективом” породило потворну і жорстоку систему, яку ми знаємо під назвами “позастатутні відносини” і “дідівщина”.

І не лише у війську. Типовий спосіб керування полягав у стартовому нівелюванні гідності, підлеглі мали почуватися приниженими, хоч трохи, але нижчими в ієрархії, наприклад від хамських жартиків безпосереднього начальника.

Це не тому, що твоє життя, твоя індивідуальність нічого не варті – просто вважалося, що це найефективніший метод керування. Радянська армія була армією рабів, пірамідою примусу, тому що мало хто хотів воювати не за справжню батьківщину, а за інтереси імперії, керованої безумцями, які однією ногою в могилі, заручниками тупої ідеології. Рабська армія так само неефективна, як і рабське виробництво.

Саму книгу Бруно Беттельгейма “Освічене серце” я прочитав пізніше – у 1992 році, коли її український переклад надрукували в журналі “Всесвіт”. Спершу була стаття зі стислим викладом книги в московському журналі “Знание-сила”. Я прочитав цю статтю вчасно – за два місяці перед тим, як мене заберуть в армію.