Винесення чесних древ Животворчого Хреста Господнього. Перший Спас

Винесення чесних древ Животворчого Хреста Господнього. Перший Спас. Фото УНІАН

Православне свято Винесення чесних древ Животворчого Хреста Господнього, або Свято Всемилостивого Спасу та Пресвятої Богородиці, відзначають у перший день Успінського посту – 14 серпня (1 серпня за Юліанським календарем).

Свято започатковане в ІХ ст. у Візантії із метою очищення Константинополя від злих духів, епідемій та хвороб, які розпочиналися у місті саме з початку серпня. Цього дня  з палацу імператора до храму Софії протягом двох тижнів несли частини хреста, на якому був розіп’ятий Ісус Христос. Ось як описують цю ходу нащадки мешканців Другого Риму у кінці ХІХ сторіччя: “Внаслідок хвороб, які дуже часто бували в серпні, спрадавна утвердився в Константинополі звичай виносити Чесне Древо Хреста на дороги і вулиці для освячення місць і відведення хвороб. Напередодні, виносячи його з царської скарбниці, покладали на святій трапезі Великої церкви (в честь Святої Софії – Премудрості Божої). З цього дня і далі до Успіння Пресвятої Богородиці, творячи літії по всьому місту, пропонували його потім народу для поклоніння. Це і є Винесення Чесного Хреста”.

В Україні це  свято має назву медово-маковий Спас. Тому ті, хто не дуже втаємничений  у християнські традиції, пояснюють ще одну його назву – Маковій – національними традиціями вшанування маку: “Розтерти мак у макітрі макогоном, аби той пустив молочко і став білого кольору. Додати до нього трохи води та меду аби був солодким та приємним на смак“.

У православних же ж йдеться не про “про солодкий та приємний смак” молочка із розтертого макового насіння, а зовсім про інше. Цього дня церква вшановує пам’ять жертв грецьких предків візантійців. Ними були старозавітні юдейські мученики  Маккавеї. Деякий текстологічний збіг назви рослини та мучеників, в українському їх варіанті, призводить до такого прикрого непорозуміння. І це рік за роком відбувається серед вельми широких мас віруючих християн в Україні.

Насправді ж йдеться один про епізод війни між нащадками Александра Македонського, зокрема македонським царем Сирії Антіохом ІV Епіфаном та юдеями яких він підкорив. Так, 168 року до Різдва Христового греки в чергове “взяли на спис” Єрусалим, населення якого істотно зменшили, а саме місто спалили. Тим, що лишилися живими,  переможці заборонили святкувати суботу та виконувати приписи законів Моісея.

Наступного 167 року Антіох перетворив Єрусалимський храм на святилище Зевса та наказав проводити у ньому жертвоприношення. Цар особисто, на очах всіх присутніх у храмі греків та юдеїв, заколов жертвенну свиню на олтарі та вимазав її кров’ю статую Зевса і стіни храму. Після цього еліті Юдеї та її священикам не залишалося нічого, крім  як підкорилися грекам та прийняли їх вірування і звичаї.

Лише 90-річний старець Єлеазар та сім братів Маккавеїв і їх мати відмовилися виконувати приписи культу Зевса, зокрема їсти свинину. Через це вони були піддані тортурам та загинули під час них. Сталося це 166 року, як вважається нині у місті  Антіохія. Ці події призвели до початку повстання юдеїв та війни їх із греками.

Ось така передісторія цього православного свята та походження його назви, яка в українській його інтерпретації далека від постів, хвороб та війни…

“Ой Мати, Мати  до Комори  ведуть!
Цить  Доню –  там  Меду   й  Маку  дадуть!
Ой  Мати  вже  й  штани  розв’язали!
Цить  Доню – так попи наказали!”