У неділю, 8 вересня, в анексованому Криму російські окупанти провели так звані вибори до “парламенту” Криму та “місцевих органів влади”. Попри рекордно низьку явку на ці “вибори” і перемогу “Єдиної Росії” (хтось сподівався, що буде інакше?) суть не в тому.

Те, що відбувалося у Криму в неділю, засудили майже всі демократичні країни світу. Однією з перших, до речі, відреагувала Молдова. Можливо тому, що має свій “Крим” – Придністровську Молдавську республіку. Не забарився і Європейський Союз – там заявили, що “ЄС не визнає проведені 8 вересня російською владою в Криму і Севастополі вибори депутатів парламентів і місцевих рад”.

Сказати, що офіційної реакції України не було, буде не зовсім правильно. Ще в день “виборів”, 8 вересня, вітчизняне міністерство закордонних справ закликало міжнародних партнерів дати принципову оцінку організації і проведенню Росією так званих “місцевих виборів” в тимчасово окупованому Криму.

Що міжнародні партнери України оперативно й зробили. Серед тих, хто найпершим відгукнувся на заклик українського МЗС – Латвія, Литва, Естонія, Румунія, Грузія, Польща тощо. Потім приєднались інші. Але суть, повторюсь, не в цьому.

Суть в тому, що офіційний сайт президента України з цього приводу не пише нічого, а це значить, що мовчить і сам президент. Щоб не бути голослівним – скрін з сайту президента України станом на 12:00 10 вересня 2019 року:

Скрін сайту президента України

Остання новина – 8 вересня, 09:00, про розмову Зеленського з Путіним. Про “вибори” в Криму – нічого. Те, що реагує вітчизняна дипломатія – добре. Але чому мовчить президент? Він не знає, що відбувається в окупованій частині України? Чи йому байдуже? Чи він взагалі не знає, що Крим – це Україна? Як розцінювати цю мовчанку?

Читайте також: Чергове піке в справі MH17

Але у відсутності реакції є ще один аспект. Досить неприємний. Якщо хтось думає, що крім України той Крим комусь аж так потрібен, то це помилка. Ну, крім Росії, звісно. А от іншим, тим, кого ми так пафосно величаємо “міжнародними партнерами”, ні Крим, ні Донбас абсолютно не потрібні. І, якщо вони змушені були ввести санкції щодо окупанта, то не від палкої любові до України. А тому, що Україна наполегливо тих санкцій добивалася. І насамперед, своїм збройним спротивом агресору. Коли стало зрозуміло, що вся ця “новорусская весна” не закінчиться по-тихому, а світ стоїть на порозі континентальної війни, тоді й почалися ці санкції та допомога Україні. І вони щедро оплачені кров’ю наших співгромадян.

Але, загалом, і це треба розуміти, для Сполучених Штатів, Європи, як і для всіх інших, ці санкції і цей конфлікт – прямі збитки і додатковий подразник. У більшості з них з Росією все нормально: торгівля, прибутки, газ, нафта. А тут доводиться через якусь там Україну нести прямі збитки. Але так тривати вічно не може, це розуміють і в Москві, і в Брюсселі, і у Вашингтоні. Не розуміють цього, схоже, лише в Києві.

І, якщо й далі так триватиме, то і Європа, і увесь світ швиденько та з радістю згорнуть всі свої санкції й просто забудуть про Україну, Крим, Донбас та Росію. Бо, якщо українці “перестають стріляти”, то американцям воно й поготів не потрібно. І мовчанка гаранта територіальної цілісності України в цьому контексті викликає дуже багато запитань. Що це? Прогнозувати не берусь. Але всі можливі сценарії оптимізму не викликають.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram