В’ячеслав Васильченко. Мова: Свита – королю, а почет – міністру?

В'ячеслав Васильченко. Мова: Свита – королю, а почет – міністру?. Фото з відкритих джерел

Сьогоднішнє наше розслідування пов’язане з одягом. Який точно ніколи не носив і не носитиме жоден король, міністр чи президент. Навіть наш. Навіть колишній. Навіть той, хто ганебно накивав п’ятами, коли допік нам гірше за гірку редьку. Тому дивують такі заголовки: “Популісти, свита Януковича і Кремль – одне коло, у якому закута Україна”. Притомне розуміння цієї фрази – “наш колишній” одягнувся у свиту, мабуть, грошики крадені закінчилися. Чи його кремлівські друзі “падабралі-абагрєлі-абабралі”. Але в тексті йдеться зовсім про інше – про певну групу людей.

Якби автори таких “мовних перлин” не забували пораду Максима Рильського, і словник не був для них жахливою жахачкою (бо інакше чому ж вони туди бояться заглядати?), вони б знали, що СВИТА – це “старовинний довгополий верхній одяг, звичайно з домотканого грубого сукна”, а також “ознака належності до простих людей”, ну а люди, що “супроводжують високопоставлену світську або духовну особу, воєначальника”, “особи, що належать до найближчого оточення володарів” – це ПОЧЕТ. Коли згадане слово змінює відмінкову форму, звук [е] – випадає: по́чту, по́чтові, по́чтом, у по́чті, у по́чту. Водночас це слово росіяни прочитають по-своєму: [пачьот].

Такі випадки називають “фальшивими друзями перекладача” (інакше – міжмовними омонімами). Це – слова різних мов, що мають однакову форму, але абсолютно відрізняються значенням. Піддаючись упливу форми, мовці механічно використовують їх, керуючись значенням, закріпленим в іншій мові. Інакше кажучи, вони “транслюють чужі сенси”, несуть ідеї, закладені в слова носіями іншого світогляду. У нашому випадку – російського. Саме в російській мові за словом “свита” закріплені ті ж самі значення, які має наше слово “почет”. Водночас росіяни (у словнику) ніби застерігають тих, хто ніби чорт ладану “боїться заглядати”, що в українців “свита” – “род верхней длинной одежды”. Але наші боягузи не дивляться у жодні словники.

Найгірше, що ключовим поняттям у назві “фальшиві друзі перекладача” в контексті нашої розмови є саме “перекладач”. Парадоксально, але для багатьох журналістів (а вони разом з письменниками, акторами, викладачами – людьми, для яких слово є інструментом професійної діяльності, – мають бути зразком володіння мовою, навчати своїм прикладом) простіше “зіпсувати російську” та витворити третю мову, ніж вивчити українську. Робиться це через брак розуму, ненависть чи, може, – це просто диверсія? Адже за допомогою мови людина ідентифікує себе, у мові втілюються світоглядні орієнтації етносу. А якщо ти калічиш мову, ти завдаєш удару по свідомості мовного колективу, деформуєш її, зміщуєш етноідентифікаційні акценти. Щоб цього не траплялося хоча б у плані згаданих “фальшивих друзів”, пропоную невеличкий словничок для наших ледачих і наляканих “горе-перекладачів”:

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter