В’ячеслав Васильченко. Мова: Чому Ярмоленко не дурень

В'ячеслав Васильченко. Чому Ярмоленко не дурень. Фото з відкритих джерел

Сьогодні розслідуємо проблему спортивних термінів і (анти)професіоналізму людей, що про спорт нам розповідають. Чи думають, що розповідають.

Фраза “займатися греблею” (“Байдарочник Юрій Мельник займається греблею на байдарках з одинадцяти років”) така ж абсурдна, як і “займатися мостом” чи “займатися причалом”. Міст, гребля, причал – це технічні споруди на водних об’єктах. Тому ними важко займатися. Зате можна займатися веслуванням (від веслувати – “гребти веслом, веслами, переміщаючи човен, судно”): веслуванням на байдарках і каное або академічним веслуванням. І навіть треба. Регулярні й помірні заняття спортом, кажуть, позитивно впливають на здоров’я.

Є ще один цікавий вид спорту, який називають неправильно: “Мукачівські школярі… займаються у гуртках спортивного орієнтування та “полювання на лис” при міському центрі позашкільної освіти”. Інколи можна натрапити на інший варіант: “Полювання на лиса”. Саме так зазвичай називають змагання зі спортивної радіопеленгації”. Неправильно називають. Та й боюся, що образиться чудовий наш письменник з Луцька Володимир Лис. Кому ж сподобається, щоб на нього полювали. У чому тут проблема? У звичайному бездумному перенесенні правил однієї мови на використання іншої: “Охота на лис” – один из самых захватывающих видов радиоспорта, зародившийся в Дании и Англии”. Тим часом “Спортивну радіопеленгацію серед спортсменів та в народі, називають “полювання на лисиць”: “24–27 березня 2016 року відбулося “Полювання на лисиць” – чемпіонат України зі спортивної радіопеленгації на коротких дистанціях”. Тепер може образитися незмінний персонаж моїх детективних романів та оповідань професор Богдан Лисиця. Але він – персонаж вигаданий. Нехай терпить. Та й, гадаю, зможу з ним домовитись.

На жаль, ще й досі в нашому інфопросторі можна почути й почитати, що завзятого любителя “спортивних змагань, який пильно стежить за їх проходженням, уболіваючи за успіх однієї з команд” називають “болільник”. Тим часом професор Олександр Пономарів констатує: “Слово боліти в сучасній українській мові означає “давати відчуття фізичного болю, завдавати страждань”. Від такої лексеми навряд чи доцільно утворювати болільник у спортивному значенні. Тож болільник являє собою невмотивовану кальку російського “болельщик”. Невмотивовану через те, що витісняє закономірне українське вболівальник (уболівальник). Керуючись лексичними й семантичними нормами української літературної мови, маємо писати й казати: палкий уболівальник (не болільник!) футболу; на стадіоні зібралися найзавзятіші вболівальники”. Особливо “весело” (у контексті нашої розмови) прозвучало на одному з телеканалів, коли йшлося про футбол: “Болейте на здоровье”. Ворогу б не побажав)))

Гравця “футбольної, хокейної та інших спортивних команд, який атакує противника, щоб забити м’яч, шайбу в його ворота” ще в середині минулого століття називали напАдником: “В першому таймі на 23-й хвилині нападник… відкриває рахунок” (Радянська Україна, 21.VIII 1959, 4). З часом у результаті експансії російської мови (і за її зразком) це значення почали передавати словом “нападаючий”. Проте після відновлення незалежності слово “нападник” знову відвоювало собі місце під сонцем і зараз активно використовується: “Український нападник В’ячеслав Шевченко може продовжити кар’єру в чемпіонаті Білорусі” (25.01.2017). Водночас можна натрапити ще й на такі випадки: “Нападаючий футбольної збірної Греції і німецького “Айнтрахта” Іоанніс Аманатідіс отримав травму” (03.11.2009). Це можна пояснити поширеною журналістською практикою, коли матеріал “переганяється” через комп’ютерного перекладача і без редагування “подається” споживачеві. Хоча, може, автор і досі користується витісненим варіантом.

“Чому Ярмоленко не потрапляє у ворота?” – запитав якось із серйозним виглядом нас, телеглядачів, один журналіст чи ведучий новин (не знаю, як він сам себе “визначає”). Відповідаю: тому що він футболіст, атакувальний півзахисник, а не дурень. Що йому там, у воротах робити? Якщо він потрапить у ворота хоч сто разів, картинно заплутається в сітці, попозує для камер або зробить харакірі, рахунок на табло не зміниться, бо у футболі зараховують не кількість потраплянь гравця у ворота, а кількість влучань туди (у сітку воріт) м’ячем. Дивно, що цього не знає журналіст чи ведучий новин, який із серйозним виглядом ставить таке (на межі з риторичним) питання мільйонам людей. Може, треба до кожного виходу в ефір готуватися? Чи цього теж “журналіст/ведучий новин із серйозним виглядом” не знає? Шкода. А мусив би. Це називається професіоналізм. Раптом що – у тлумачному словнику, який так не любить наш герой (та й іже з ним), наведене лексичне значення цього слова (“оволодіння основами й глибинами якої-небудь професії”), як, втім, і багатьох ще, таких потрібних йому для роботи. Шкода, він про те ні сном ні духом. А от до фрази “Чому Ярмоленко не потрапляє у заявку?” жодних претензій бути не може, бо тут усі слова стоять на своїх місцях і вжиті без порушення норм.

“Пишіть для розумних людей”, – кажу я своїм студентам. Це означає, що твій текст читатимуть різні люди. І краще, щоб тебе сприйняли за свого розумні…

А мовлення спортивних коменторів – то взагалі окрема тема. Колись поговоримо й про нього.