В’ячеслав Васильченко
Лінгвіст, автор детективів, журналіст

В’ячеслав Васильченко. “Більша половина” “письменників і поетів”

544
Блог В'ячеслава Васильченка: "Більша половина" "письменників і поетів". Ілюстрація: "Український інтерес"/Анастасія Туловська

Сьогодні наше розслідування причепилося до нелогічності у мовленні. Здавалося б, звідки вона може взятися? Кожне слово має одне чи кілька значень. Перед тим, як його вживати, дізнайся, що воно означає, і ти – на коні. Навіть на Пегасі. Проте не все так просто.

Коли хтось каже “більша половина”, він не задумується (хоча золоте правило “спочатку подумай, а потім скажи” навряд чи колись скасують), що половина – “одна з двох рівних частин чого-небудь”. Наприклад, два – це половина чотирьох. Не треба бути математиком, щоб зрозуміти, що два не більше (й не менше) від двох. Стверджувати протилежне – претендувати на апартаменти в цікавому особняку на Кирилівській 103-А (колишня Фрунзе). Краще цей вислів уживати в такому вигляді – “більша частина”, бо частина – “окрема одиниця, пайка, шматок і т. ін., які відділяються від чогось цілого”. Вона точно може бути меншою чи більшою. Або казати “більше половини”, що теж не погрішить проти істини. “Ага, – скажете ви. – А он у словнику написане таке: “добра (більша) половина – більша з двох нерівних, нерівноцінних частин чого-небудь”. І я відповім: “добра половина” сполука фразеологізована, а значення багатьох фразеологімів не являє собою суму значень складників. Водночас приклад, яким ілюструють нелогічну сполуку “більша половина” взятий із творчості радянського прозаїка А. Головка. У текстах того часу можна знайти і “співпадіння”, і “міроприємство”, і ще багато подібних штучних утворень (радянізмів-дурниць). Отже, “більша половина” – це як і “живий труп”, “розумний дурень”, “веселий сум”, “гірка радість”.

Шкода, але на цьому логічні недоречності такого типу не закінчуються. Часто це відбувається, коли говорять “письменники й поети”. Це так само, як і “музиканти й піаністи” чи “спортсмени й футболісти”. Тут безпідставно поєднують родове (ширше, загальніше) та видове (вужче, конкретніше) поняття. Гітаристи, піаністи, флейтисти, валторністи – усі вони музиканти. Що ж до “письменника” (“той, хто пише художні твори; особа, для якої літературна діяльність є професією”), то видові тут “прозаїк” (“письменник, що пише прозою”), “поет” (“автор віршованих поетичних творів”), “драматург” (“письменник, який створює драматичні твори”). А от “сценарист” (“автор сценарію; кінодраматург”) – це не письменник. Тому коли про Андрія Кокотюху пишуть “письменник, сценарист, журналіст”, помилок не роблять.

“Запишіть числівники словами”, – прочитав якось у навчальному посібнику, хоч нижче у вправі наводилися цифри. Книжки з такими гордими назвами (ПОСІБНИК!), виявляється, теж можуть заводити у глухі кути. Бо числівники – це спеціальні слова, якими називають числа – “поняття, за допомогою яких передається кількість і провадиться лічба”. Звісно, що вони, будучи словами, відрізняються від цифр – графічних знаків, що теж позначають числа, але існують тільки на письмі (хоч у розмовному мовленні слово “цифра” і вживається замість слова “числівник”). Очевидно, автори “сього шидевру” хотіли сказати “запишіть цифри словами (=числівниками)”, але не змогли. На жаль. А щастя було таким можливим…

Так само логічно неправильно звучить стереотипна фраза “він не вимовляє букву “ер”. У третьому класі (чи й раніше) кожен дізнається, що “букви ми бачимо, читаємо й пишемо, а звуки – вимовляємо та чуємо”. Отже, звук побачити не можна, як і почути букву. Та й [е] вимовляти зовсім неважко на відміну від [р]. Річ у тому, що, як стверджують логопеди, цей звук – один з найскладніших для вимовляння. При його творенні мають чітко працювати багато “деталей” мовного апарату, до того ж цей процес супроводжується вібрацією. Для декого це складно. Проблема з’являється в дитячому віці. Але її ліквідовують шляхом виконання спеціальних вправ. І тоді про таку людину не казатимуть: “Він не вимовляє звук [р]”.

Нелогічним є і слово “однокореневий” у значенні “спільнокореневий”. Чому так відбувається? Бо в російській мові слова з тим самим коренем, мають назву “однокоренные слова”. Саме це й копіюють. У нашій мові після слова “однокореневий” в одному смисловому ряді опиняться “двокореневий” і “трикореневий”. Як видно, мова йде про кількість коренів, а не про слова зі спільним (тим самим) коренем.

Отже, щоб не вскочити в таку халепу, слід знати значення слів, що вживаємо. Словник нам на допомогу (і хай не пересохне його цілюще джерело).

Інші блоги В’ячеслава Васильченка читайте тут.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

НАПИСАТИ КОМЕНТАР

Please enter your comment!
Будь-ласка введіть Ваше ім'я