Анна Ахматова. У дитинстві, у Києві, біля Маріїнського палацу, вона знайшла шпильку у формі ліри – і бонна передрекла дівчинці: “Значить, станеш поетом”. Ці слова справдилися. Вона любила плавати. Не любила і не вміла плакати. Не любила, щоб її жаліли. Не сприймала слова “поетеса” – тільки “поет”. І вважала, що письменників не слід називати по батькові, бо у творця може бути лише ім’я. Її порівнювали з чорним діамантом. Сьогодні деякі її вислови з віршів цитують у церковних казаннях.
Дуже багато її фраз стали крилатими: “Я научила женщин говорить”. А продовження: “Но как теперь их замолчать заставить?”. А як це буде українською? Адже авторка цих віршів – українка. Ще й свідома свого коріння. Це – Анна Ахматова (1889 – 1966), вона ж – Горенко. 23 червня – її день народження. Про себе казала, що народилася на Купали. Хоча за старим стилем день народження Ахматової – 11 червня, а Купала – 23 червня (за новим – 7 липня).
Про її коріння сказано багато, але досі не все відомо. І не вщухають суперечки, якій культурі вона належить. Мабуть, стільки ж списів скородилося навколо постаті Миколи Гоголя. Є вже безліч перекладів поезії Ахматової українською мовою. Поета перекладають поети. Творчість Ахматової-Горенко досліджують, біографією цікавляться. А почалась як поет Ахматова в Києві. І саме в нашій столиці взяла собі псевдонім Ахматова.
Міф №1. Анна Ахматова взяла псевдонім на честь татарського предка
Відомо, що Ганна Горенко народилася в Одесі, дитинство провела в Криму. Але писати про генеалогію тут важко, бо письменниця (поет, не поетеса і не поетка) складала про себе легенди. Наприклад, що псевдонім узяла на честь бабусиного прізвища, і начебто предки походили від ординського хана Ахмата з роду Чингізідів. Ахмат – поширене східне ім’я. Але не все так просто.
Насправді Ахматова – прізвище прабабусі, Прасковії Федосіївни. А у реєстрі козацької старшини Ніжинського полку згадується Герасим Ахматов. Отже, можливо, східне і навіть ханське коріння й було, але носій прізвища Ахматов – українець. Сама Ахматова казала, що її предки по батькові були з козацької старшини, батьківщина – Черкащина, були родичі й на Полтавщині.
У роду поета (називатимемо Ахматову так, як вона хотіла) сплелися південне (українське, татарське, можливо, грецьке) і північне (боярське). Сама вона була дуже південна, але водночас і по-північному замкнена, глибока – звідси нахил до поезії, сила почуттів. Активність поєднувалася в ній з інтровертністю.
І, звісно, з юністю Ахматової пов’язаний Київ. І якщо відомо про булгаковський Київ, то чому б не дослідити Київ Ахматової?
Міф №2. Вона не любила Києва
Як згадувала сама Ахматова, уперше вона побувала в стольному граді у п’ятирічному віці. Ганна Горенко провела тут дитинство (їй запам’ятався мандрівний цирк), потім юність, але далі невідомо, чи поверталася письменниця до нашого міста. Таке враження, що на цю тему накладено табу. Чи не з упередженнями дослідників це пов’язано? Адже на всі лади цитуються слова Ахматової про нелюбов до Києва, про тяжке життя там, про те, що вона не полюбила тамтешню мову, тощо. Так, у Києві Ганна Горенко пережила розрив батьків, жила з милості в тітки, потім у кузини, зазнала злиднів, принижень, їй – дуже гордій, дворянці – доводилося самій мити підлогу і все робити, бо нічим було платити прислузі …
Проблема ще в тому, що родину оточували обмежені люди, з якими не було про що говорити. Якби Ганна Горенко спілкувалася з вищими колами, то все було б інакше. Але дівчата не могли вільно знайомитися та бувати там, де їм хочеться. Лишається тільки припускати, що Ганна Горенко могла знати чи, принаймні, бачити юних Михайла Булгакова, Максима Рильського та ін.
Але були й світлі сторінки. І навіть символічні. Я вже згадувала про шпильку у формі ліри. Ганні Горенко була дуже дорога ця знахідка. Але коли захворів на дифтерит її старший брат Андрій (а ця недуга тоді була смертельною), дівчинка дала собі обітницю: закопала шпильку під дубом на Володимирській гірці (біля тодішньої Кокорівської альтанки) – щоб Андрій одужав. Тобто пожертвувала, наче Богу. Щирий романтичний і водночас релігійний жест. Андрій одужав. А потім, уже 16-тирічною, гімназистка Ганна згадала про шпильку, почала копати під дубом – і знайшла. Ліра дочекалася на свою володарку. А цей дуб стоїть і нині.
Багатьох письменників і взагалі інтелігенцію, які були в Києві, об’єднує нинішній Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Точніше – місця навколо нього. Наприклад, Ганна Горенко (яка вже писала вірші), кілька разів помінявши адреси, жила біля Ботанічного саду цього університету. Навчалась у Фундуклеївській гімназії (сьогодні – вулиця Богдана Хмельницького, 6/13).
Це була перша жіноча гімназія в Києві. Ще там навчались інші видатні українські жінки: Софія Русова, Катерина Десницька, майбутня таїландська королева, Наталія Полонська-Василенко тощо. Отже, виплекався цілий осередок українського інтересу. Потім Ганна Горенко поступила до Київського жіночого університету святої Ольги – але не на філологічний, а на юридичний факультет. Цікаво, що тоді дівчат не навчали класичних мертвих мов (!), але саме в тому університеті викладали латину. Отже, наш Київ був прогресивним містом.
Багато вулиць у нашій столиці пов’язані з Ахматовою – від Хрещатика (де родина оселилася в готелі “Національ”) до Васильківської. Бессарабський ринок сім’я Горенків теж відвідувала. У центрі, там, де зараз “Український дім”, був готель “Європейський”. Там за філіжанкою кави Микола Ґумільов уже вкотре посватався до Ахматової – для нього просто Горенко. Нарешті вона погодилася. Станція метро “Лівобережна” містить ще один ахматовський сюжет. Там була дерев’яна Миколаївська церква, де 1910 року Ахматова обвінчалася з Миколою Ґумільовим. А потім поїхали у Дарницю (сьогодні – ще одна станція метро) на дачу до матері письменниці.
А ще саме Київ розвинув у молодій Ганні любов до руської старовини і античності (і це Ахматова потім не раз оспіває у поезії). Софійський собор, Києво-Печерська Лавра та інші храми, “важкий дзвін Мазепи”, мармурова гробниця князя Ярослава, князь Володимир з хрестом, сонце і чистота, парки, сади, гори і святість – усе це відіб’ється у віршах.
Саме в церквах і на природі юна Ганна Горенко почувалася вільною. У перекладі Дмитра Павличка один з її віршів звучить так: “Коли мені тяжко, я бачу ікону / І сходинок дев’ять на ній. / І в голосі грізнім Софійського дзвону / Вчувається голос твій». А інший її вірш так і називається – “Київ”. Там є слова (у перекладі Д. Павличка): “Шлях мій слави та офіри / Тут закінчу я”.
Тяжке життя – це одне, обмежені людські типи поряд – трагедія, але культура міста – зовсім інша. Київ досі чарує всіх приїжджих. Не стала винятком і Ахматова, яка саме тут відчула спорідненість. І боротися проти трагедій могла тільки культурою.
Отже: метро “Хрещатик” – виринає асоціація з поетом. “Університет” – теж Анна Ахматова. “Театральна” – знову Ганна Горенко. Як і “Дарниця”, “Лівобережна”…
З іменем письменниці пов’язана і Хмельниччина. Сьогодні там є Літературно-меморіальний музей Анни Ахматової – у селі Слобідка-Шелехівська (Хмельницька область), де бережуть пам’ять про землячку. Сьогодні там могили матері, Інни Стогової, а ще – тітки, Анни Вакар. Ганна Горенко приїздила на канікули до рідні, сідаючи з поїзда на бричку, а далі поринала в зелень хмельницької природи. Це буяння досі збереглося, як й ахматовські місця та символи – від чоток до дуба.
Міф №3. Анна Ахматова не почувалась українкою
Це міф, нібито Ахматова не відчувала в собі нічого українського. Врахуймо ще: національні погляди можуть мінятися. І національне коріння виринає в критичних, пограничних ситуаціях. Уповні свою українськість Ахматова відчула під час розгулу репресій, а ще більше – у 40-ві роки, коли нападали на неї та інших інтелігентів. У 50-ті рр. – її переклади “Зів’ялого листя” Івана Франка. Цей переклад високо оцінює Максим Рильський. До речі, наш poeta Maximus листувався з Ахматовою і, зокрема, просив її перекласти вірші Олександра Олеся – чиє ім’я сам Рильський і повернув з очорненого забуття. Чи були ці переклади? Може, лишилися в шухляді? Іще одна загадка.
А в евакуації у Ташкенті Ахматова дедалі частіше згадує Київ. Попри вади, там була – нормальність, якої в житті бракувало нормальній людині. І поет зізнається, що була несправедлива до нашої столиці.
Але і в молодості Ахматова не відчувала чужості до свого коріння. Любила носити українську полотняну сукню. Українська мова була близька Горенко-Ахматовій – і тому в зрілі літа вона дивувала інших тим, що читала вголос цією мовою правильно, як носійка. І ображалася, коли інші дивувалися, чому так, і питали, чи не перекладала вона Франка з підрядника (Ахматова відмовлялась од дослівників). Начебто російськомовна письменниця не може знати української. І вже знаменитою стала відповідь Ахматової: “Ви забули, що моє прізвище Горенко!”.
Походження завжди себе проявляє – несподівано для самої людини. Про Ахматову Микола Ґумільов казав, що нічого не міг вчинити з її “українською впертістю”. І піддражнював “хохлушечкою”, хоча це ображало Ахматову. У віршах чоловіка-поета постає відьма, київська чаклунка з Лисої гори: “Из логова змиева, из города Киева / Я взял не жену, а колдунью…”. Другий чоловік, сходознавець Володимир (Вольдемар) Шилейко, теж казатиме, що в Ахматовій є демонічне.
Але обидва випадки – тільки літературна гра. Хоча цікаво, що вже давно наша українська культура асоціюється з містичним. А взагалі Ахматова була різнобічною особистістю, яка багато думала про гріховне, але в ній була святість – достатньо почитати вірші або про допомогу опальним, особливо молодим. А також від українських предків – принциповість (які інші вважали впертістю), гордість як самозахист, а водночас – гумор (згадують, як Ахматова веселила гостей) і сердечність – справжній друг і люб’язна господиня.
Чомусь є міф, нібито Ахматова була богемною жінкою. Але ті, хто знав її, казав, що вона була найнормальнішою в оточенні Срібного віку. І, звісно, якби вона вела надто розгульне життя, то не змогла б стільки створити на високому рівні – від віршів до перекладів і наукових досліджень. Певно, Ахматову рятував од тліну здоровий український консерватизм.
Скільки б не з’являлося “правдивих” свідчень про Ахматову, або її “біографій” чи “анти-біографій”, це не спаплюжить імені письменниці. Любити чи не любити чиюсь поезію – особиста справа кожного, а сама Ахматова була вища, ніж домисли і плітки. Не хотілося б, щоб перспективні молоді українці вірили необ’єктивним фактам про неї. Адже письменниця досі надихає нас, українців. Сама Анна Ахматова давно лишилася в історії – і в нашій так само. І хіба не символічно, що пророцтво – “Ти будеш поетом” – вона почула саме в Києві? Сподіваюся, ми більше прочитаємо “Анну Велику” в оригіналах і перекладах, більше дізнаємося про її українське коріння, – отже, ставити крапку в нашому ахматознавстві ще не пора!
Олександр Архипенко: Шукаймо далі!
Іван Драч. Спроба літературного спомину
Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]
