Це було щось більше, ніж звичайний сільський ставок. Це було місце, де я могла бути справжньою, де могла мріяти, фантазувати, вигадувати якісь історії і просто розмірковувати про свої дівчачі проблеми. Пам’ятаю, коли була зовсім малесенькою, цей ставок мав джерельну воду, прозору, як сльозинка. Мої батьки тут купалися, на березі засмагали, тут було весело та шумно.

На жаль, ставок змінювався зі мною, я ставала старшою, а він ставав бруднішим. Ці зміни почалися відтоді, як я пішла до початкової школи. У ставку й досі купалися, проте вода втратила свою кришталевість, де-не-де з’явилося латаття.

Усі літні канікули я проводила на березі ставка, читала книжки, щось писала у щоденник. Сиділа у високих травах, розглядала метеликів та бабок, збирала квіти. Іноді залазила на стару яблуню, яка росла на березі ставка, облаштовувалася серед гілок, щось читала або просто дивилася на водне плесо, яке виблискувало під промінцями сонця. Інколи сиділа поміж верб, які росли на березі: їхні гілки, занурені у воду, нагадували мені екзотичні джунглі.

Коли навчалася в середніх класах, у ставку вже не купалися. Ми щовечора сиділи на вимостку, бовтали у воді ногами та спостерігали за тим, як сонце ховається за старими вербами та тополями. Вода й досі була прозорою. Набираєш у долоні – й ось вона виблискує в долоні, майже невидима.

Ставок боровся за своє життя, намагаючись всотати в себе кожну краплину дощу чи снігу. Я дуже хотіла, щоби його вінця наповнилися чи хоча б залишалися таким ж, як є.

У старших класах у ставку вже не наважувалися не те що купатися, а й ніг мочити. Ми, діти, ходили з сачками, виловлювали ряску, якою густо покрилася водойма, та годували нею качок. Ставок поволі зафарбовувався в зелений колір, латаття розросталося все більше, очеретяна стіна ставала дедалі густішою. Ставок віддалявся від верб, їхнє гілля вже не доставало до води, а сумно хиталося на вітрі. У ставку щовечора кумкав жаб’ячий хор.

Одного літа ми з татом навчилася плести ятери. Звечора закидали їх у ставок, а зранку витягували хоча б кілька рибинок. Іноді ловилися черепахи. Проте вимостки щороку доводилося переробляти, адже ставок мілів. Рівень води падав майже щомісяця.

Ставок уже давно не здавався мені безкрайнім світом. Я знала всі його куточки, знала, де ростуть чагарники, де можна знайти прочищений берег, де корови п’ють воду, а де люблять рибалити.

У студентські роки я не покинула звички відпочивати на березі ставка. Тут я читала, вишивала чи просто споглядала. Це було не лише місцем, де я провела свої дитячі роки, це було місцем моєї сили.

Пройшли роки – стало зрозуміло, що ставок загине. Он там, де залишився тільки мул, плавали мої батьки. А там, де густо заріс очерет, була вимостка, там ми сиділи та бовтали ногами. А що там? Пересохла земля. Неймовірно, проте колись там можна було проплисти човном, там було досить глибоко.

Зараз ставок зовсім малесенький. Скорочується, як шагренева шкіра. За цим надзвичайно сумно спостерігати. Хотілося, щоби мій син зростав і бачив неймовірну красу простого українського ставка, де можна було б мріяти та фантазувати про щось кумедне й водночас високе, де можна було б вчити табличку множення чи просто бовтати ногами, розганяючи комарів. Цього не буде. Його майбутнє – болото, потім він повністю заросте травами. До речі, мій тато намагався прочистити, прокопати ставок – це не допомогло.

Колись на місці цієї водойми ходитимуть нові люди. Ставок проросте подорожниками, осоками, травами. І ніхто не знатиме, що колись тут, з отого пагорбку, склавши руки човником хтось пірнав у воду і плив у безкінечно довге й таке коротке людське життя.

Чому ставок сохне? Причина проста: він живився не лише поверхневими джерелами, а й завдяки Супою. Зараз рівень води цієї річки впав, що спричинено зухвалою та безкарною господарською діяльністю людей. Все пов’язано.

В Україні міліють та зникають ставки, озера й річки, залишаючись лише в пам’яті. Історія про мій ставок не унікальна. За останні 30 років у нас щезло 10 тисяч річок. Україна має один із найнижчих у Європі показників забезпеченості водою. За прогнозами фахівців, уже за 20-30 років нам доведеться імпортувати питну воду.

Ви можете уявити масштаби цієї катастрофи? Чесно кажучи, я – ні. Знаю одне – саме на цьому потрібно зосереджувати нашу увагу. Проте влада зараз у процесі пертурбації, у нас новий міністр екології чи то пак міністр енергетики та захисту довкілля України. До речі, за 19 років у нас було 18 міністрів екології та виконувачів обов’язків. Грубо кажучи, рік на кожного. Чи можна говорити про якусь системну роботу? Міністри приходять та йдуть – річки продовжують зникати.

Отож зараз тільки суспільний контроль та наша спільна небайдужість змусять владу звернути увагу на це надважливе питання. Ви ж не хочете, щоб висохла річка вашого дитинства, еге ж?

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram