Всеволод Миколайович Петрів народився 14 січня 1883 року в дворянській родині в Києві. Його родина мала шведсько-норвезьке походження. Один із пращурів по батьковій лінії був вояком армії короля Швеції Карла XII, брав участь у Великій Північній війні 1700-1721 років, потрапив до російського полону та залишився жити в Російській імперії. Є версія, що прізвище “Петрів” цей пращур отримав на честь царя Петра І.

Всеволод змалку обрав кар’єру військового. Закінчив Київський Володимирський кадетський корпус, Павлівське військове училище і престижну Миколаївську академію Генерального штабу у Санкт-Петербурзі. Під час Першої світової війни 1914-1918 років служив у російській армії на різних посадах: старший ад’ютант штабу 42-ї піхотної дивізії, офіцер для доручень штабу 24-го і 10-го армійських корпусів, начальник штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії. За цей час пройшов шлях від капітана до полковника. 1917 року був нагороджений Георгіївською зброєю.

Коли почалася Українська революція, а російська армія під впливом загальної деморалізації та революційних зрушень стрімко втрачала боєздатність, у листопаді 1917 року Всеволод Петрів організував з українців Західного фронту на території сучасної Білорусі полк імені Костя Гордієнка (або ж Гордієнківський полк) чисельністю до 500 бійців. На чолі полку він прибув до Києва, де в січні 1918 року взяв активну участь у вуличних боях проти більшовиків та їхніх прибічників. На кілька днів “гордієнківцям” вдалося затримати наступ муравйовців на столицю УНР, але під тиском переважних сил ворога довелося відступити Брест-Литовським шосе з міста.

Навесні того ж року Всеволод Петрів воював у складі Запорізького корпусу Армії УНР, звільняв територію України від більшовицьких окупантів. За Гетьманату Павла Скоропадського займав чітко виражену проукраїнську позицію, вважався симпатиком УНР і взагалі принципу “трудової республіки”, підозрювався владою у зв’язках із Симоном Петлюрою. Тож, як і слід було очікувати, після перемоги антигетьманського повстання Директорії знову долучився до Армії УНР, очолив Житомирську юнацьку (юнкерську) школу. 13 березня 1919 року дістав контузію в бою з більшовиками, але залишився в строю і невдовзі прийняв командування Волинською групою Дієвої Армії УНР.

Протягом липня-листопада 1919 року полковник Всеволод Петрів виконував обов’язки військового міністра Української Народної Республіки в урядах Бориса Мартоса й Ісаака Мазепи. У цей період Армії УНР довелося вести бойові дії як проти більшовиків, так і проти російських білогвардійців.

Після відставки продовжив службу у військовому міністерстві УНР і Генеральному штабі УНР, був інспектором піхоти Армії УНР. 5 жовтня 1920 року отримав ранг генерал-хорунжого, який відповідає сучасному званню генерал-майора.

У 1921-1922 роках Петрів був начальником Генерального штабу УНР, але українські війська на той час вже перебували на інтернуванні в Польщі, Румунії та Чехо-Словаччині. Генерал не захотів здавати особисту зброю вчорашнім союзникам – полякам. На очах у польських військових він демонстративно переламав свою шаблю власними руками.

Потім Всеволод Петрів мешкав у Празі, чеських Подєбрадах та місті Хуст на Закарпатті. Викладав в Українській державній гімназії, Українському високому педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова у Празі, Українській реальній гімназії міста Моджари під Прагою, на курсах старшин УНР у польському місті Каліш. Писав військово-історичні праці та мемуари під назвою “Спомини з часів Української революції (1917-1921)”, у передмові до яких зазначив:

“Наша праця допоможе майбутньому українському історикові до висвітлення багатьох подій, а читачеві зробить зрозумілим багато дечого із вчинків провідників Української революції, головне з тих настроїв та психічних здвигів у масах, що дійсно зброєю, вогнем і терпінням провадили ту революцію, із тих настроїв, які були рішаючими чинниками невдач, або й перемоги”.

У березні 1939 року Всеволод Петрів брав участь в обороні Карпатської України від угорських окупантів. Співпрацював із Організацією українських націоналістів. У червні 1941-го став військовим міністром в Українському державному правлінні – уряді Ярослава Стецька, створеному за Актом відновлення Української Держави у Львові. В роки Другої світової війни захищав інтереси українців перед німецькими владою, але водночас відкинув пропозиції очолити Українське визвольне військо й Українську національну армію, що створювалися як військові формування на боці Третього Райху.

Після завершення війни Всеволод Петрів оселився в німецькому Аугсбурзі. Там і закінчився його життєвий шлях 10 липня 1948 року. Незадовго до того, у зверненні до ветеранів українського війська на вигнанні, генерал Петрів писав:

“Вірю, що зуміємо ми звільнити з пороху віків та намулу чужої брехні світлі традиції минулого, що у ваших душах житимуть княжі вої та гридні, борці повстань, – вояки Великого Богдана, дух Залізняка, що все минуле буде вашим і сталитиме вас для вплетення нових лаврів у терново-лавровий вінець України, щоб цей вінець засяяв у сяєві Волі, гомін якої загуде Карпатами, відіб’ється Кавказом та прокотить Чорним морем, Козацьким морем – Славу України”.

В сучасній, незалежній Україні перевидаються праці видатного українського воєначальника, на основі його спогадів знято фільм “Українська революція”. У кількох містах країни на честь Всеволода Петріва названо вулиці. Зокрема, 2016 року таку назву в Києві отримав колишній провулок Щербакова.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram